06

Не дивлячись на те, яким неприступним і холодним він здавався, його очі були щиро здивовані, а губи були гарячі, і Сейдж відчувала, як її власні губи пульсують, так сильно впилася в нього.

І щоб поцілувати його, довелося стати на пальчики ніг, потягнути його на себе, бо цей принц – доволі таки високий чоловік.

Вона відсахнулася – чи спробувала, бо його рука миттю перемістилася до її талії, тримаючи міцніше. Притис її так, що вона відчула всім своїм тілом… кожен вигин його тіла, кожен м’яз і усе, на жаль, інше! Жоден чоловік, крім нареченого ще ніколи так не притискав її! І долоня десь вже на її бедрі. Очевидно – щоб втримати її і не дати розбити голову. Але ж… 

– Обережно, – сказав принц низьким трохи хрипким спантеличеним голосом, дивлячись у вічі. – Ти мало не впала. 

– О Боже… я поцілувала… вас… – слова вилетіли хрипко. – Пробачте мені, ваше високосте… – наче так ж його називали?.. – Я не мала права… я заплуталася… я думала, це не ви… Що це інший… Не ви…

Факел у коридорі кидав тремтливі відблиски на чорні рукавички чоловіка, який поправив її волосся.

Та що ж, на біса, таке?!..

– Не я? – принц пирхнув.

– Не ви…

– На коліна! – прозвучав ще більше спантеличено.

Вона хитнулася, ледь втримавшись на ногах, і відразу відступила на крок від чоловіка, намагаючись створити між ними хоча б трохи простору, хоча й чудово розуміла: простір тут нічого не змінює. Коли на мить запала мертва тиша, Сейдж кинулася до дверей. Руки, все ще слабкі після непритомності, вчепилися в холодні прути.

– Не підходь… – прошепотіла вона.

Але в спину прозвучав його голос:

– Чи усвідомлюєш ти, що всі люди на площі були певні у твоїй вині, і що єдина причина, чому твоя голова ще на плечах, це моя цікавість?

– Що?.. – злякано повернулася до чоловіка.

– Скажи мені, леді з дивним ім’ям, як ти опинилася на площі для страти у тілі жінки, яка мала померти за замах на мене? Коли я дивлюся в твої очі, я не бачу тієї жінки, яку привели на страту. Хто або що має силу виривати душу з одного життя і кидати її в інше? 

– Я не знаю! Клянуся, я не… – і сама не зрозуміла і не могла б пояснити свій порив, але зробила різкий крок до цього чоловіка, наче в благанні.

Але він сприйняв різкий рух інакше, повторив: 

– На коліна. Така зухвала, що навіть смієш цілувати принца.

Очі розширилися від жаху. Вона подивилася на нього, і ноги підкосилися миттєво. Впала навколішки не граційно, а просто тому, що тіло відмовилося тримати її. Голова опустилася, волосся впало вперед важкою завісою.

– Пробачте… – голос затремтів. – Я не хотіла вас образити… я… я більше ніколи не торкнуся вас… 

Навіть у її світі кидатися на людей з поцілунками без дозволу вважалося б божевіллям. А тут… перед принцом, чий погляд міг би розплавити камінь, це виглядало як найгірший злочин, який вона могла вчинити.

– Хто ти така? 

– Ох, – Сейдж обійняла себе за лікті, так і стоячи навколішки, мовила: – Я була в білій сукні… я була зі своїм чоловіком…

– І щойно ти подумала, що я це він?

– Так.

– Як безглуздо сплутати смертного і принца, – промовив він, і в цих словах прослизнула гидливість, ніби сама думка про порівняння була для нього особистою образою.

– Пробачте… Це було моє весілля, це день мого весілля…  я виходила заміж за свого чоловіка… я не повинна була опинитися тут, але мені наче стало зле, я наче впала біля вівтаря і розплющила очі уже під… Вашим? Мечем…

– Весілля? – перепитав.

– Так, – Сейдж кивнула. 

– Що це? 

Оу, невже він дійсно не знає, що це таке? Якщо вже опинятися в іншому світі… то як можна було потрапити до світу, де немає весіль?!

Мить вона дивилася в його вічі геть розгублена, але й він не відводив погляду. Сейдж помітила, що він стис губи, наче досі відчував її випадковий поцілунок.

– Це коли чоловік і жінка обирають одне одного… Це день, коли двоє людей клянуться любити одне одного до самої смерті. Це коли всі збираються, щоб побачити, як двоє людей стають чоловіком і дружиною, сім’єю.

– І навіщо іншим це бачити? – його брови ледь зійшлися. – Бачити, як двоє… кохаються?

– Що?! Ні… Це свято… Люди святкують, бо кохання – це щось важливе. 

– Святкують своє кохання? Гм, але чому ти, кажеш, носила білу сукню на весіллі, якщо ти не жертва там?

– Що?..

– Хто сміє одягати жертовну білу сукню на свято кохання? – на мить він здався спантеличеним.

– Ні… ні, це не про жертву, – Сейдж поспішно заперечила, відчуваючи, як холодок повзе по спині. – У нас біла сукня — це символ чистоти. Цноти. Дівчина одягає її перед нареченим, щоб показати, що вона належить лише йому… що вона зберегла себе для нього.

– Цноти? – повторив він тихо, і в цьому одному слові прозвучало стільки небезпечної цікавості, що Сейдж захотілося провалитися крізь підлогу.