04

Це знову її весілля. І наречений поруч.

Біла сукня струменіла довкола ніг, знайома до болю. Сейдж хитнулася, але не впала: Дамієн упіймав її за руки, теплі долоні втримали її в реальності, яку вона знала.

Це був він – її неймовірний брюнет з чорними очима, а не чужак…

– Усе добре, мила, – прошепотів він. – Обережно, не впади на підборах.

Її серце шалено калатало. Господи. Це був сон. Марення. Видіння. Той чоловік… те чудовисько… його ікла… Це все було наслідком того, що в неї запаморочилося в голові. Це мусило бути галюцинацією. Її варто піти до лікаря і перевірити голову!

Вона видихнула з полегшенням. Весілля тривало. Нічого не зірвано. 

Церемонія продовжилася. Священик говорив щось про вічне кохання, про два серця, що б’ються, як одне. Сейдж кивнула, прозвучало «так». Дамієн усміхнувся – своєю звичною, трохи сором’язливою усмішкою – і поцілував її перед усіма. Гості зааплодували.

Вони вийшли з церкви під дзвін дзвонів. Над головами закружляли білі голуби.

Один із них раптом склав крила й каменем упав просто перед її туфельками. Всі злякано охнули і завмерли.

Ванда поруч схопила Сейдж за руку.

– Ох, тільки не хвилюйся, – прошепотіла, сама бліда, як крейда. – Це ж не поганий знак… правда ж?

Перше, що зробила Сейдж тієї миті, повернула голову праворуч – на сестричку і няню. Клята нянька навіть не прикрила очі дитині! Маленька Анна злякано сама затулила ручками оченята. Від цього й стало зле. Сейдж махнула рукою няні, мов, не показуйте дитині мертвого птаха! Та одразу затулила собою дитину і відвернула від дійства.

Сейдж лише кивнула подрузі й поспішила до вбиральні. Сукня здавалася ще важчою, ніж раніше, і шлейф плутався під ногами. Треба було покликати Ванду допомогти.

У просторій мармуровій вбиральні вона підійшла до дзеркала, вмилася холодною водою. Було приємно, що макіяж тримався ідеально.

«Хоч би бенкет пережити», – подумала вона, витираючи руки.

Двері за спиною тихо клацнули. Сейдж обернулася – і завмерла. Андре. Батько Дамієна.

Той самий, якого син ненавидів так тихо й глибоко, що ніколи не вимовляв його імені вголос. Високий, сивий, у бездоганному костюмі кольору вугілля.

– Усе гаразд, мені просто запаморочилося в голові, я зараз повернуся, – пояснила.

– Сейдж, люба, – сказав Андре лагідно, заходячи й зачиняючи за собою двері. – Дві хвилини. Нам треба дещо вирішити спершу.

Вона відступила назад, аж до холодної стіни, бо щиро лякав його тон. Ба більше, якого біса? Це жіноча вбиральня!