02

«Боже, як я могла так зганьбитися?..» – але розплющити очі складно.

Миттєво картинка проривалася крізь темряву наче спогад: весільна зала і овації нареченій, Дамієн простягає руки, а Сейдж раптом падає, як лялька, якій перерізали нитки.

Довкола досі чутно гул натовпу. Це гості шоковані.

Голосні вигуки, сотні голосів – так багато, що від їхнього реву тремтіла земля під колінами.

«Невже я зомліла? Просто посеред церемонії? Прямо біля вівтаря?.. Зірвала весілля!»

Сейдж спробувала розплющити очі, але повіки були важкими. Голова боліла так, ніби хтось зсередини молотом бив по скронях. І сукня… клята сукня і далі душила ребра, ніби її затягнули ще сильніше.

Але… щось не так.

Вона нарешті зібрала сили й примусила повіки розплющитися хоч трішки. Перед очима спершу плями, розмиті силуети, що хитались у мареві спеки. Потім різкі контури. Обличчя. Десятки незнайомих сердитих облич. Кам’яна площа. Чужі будівлі. Сонце б’є просто в очі.

Сейдж опустила очі вниз, ну… бо ж вона лицем до підлоги, а там тінь… меча?!

О небеса!

– За замах на принца – смертна кара!

Сейдж сіпнулася від цих слів так, що разом із болем у голові вирвався хрипкий подих. 

Замах? На кого?! Мала ж стояти біля вівтаря!

Сейдж судомно ковтнула повітря. Вона раптом зрозуміла – який там ще вівтар… стоїть вона на колінах, а руки зв’язані мотузками за спиною. Комусь невідомому вдалося стягнути їх так туго, що плечі печуть. Сукня нареченої, в якій вона була кілька хвилин тому… зникла. На ній інше – щось із грубої тканини, схоже на потерту білу шмату з не менш тугим корсетом.

Підвела погляд. Оу…

Над шиєю – величезний меч. Лезо блищить холодно, мов лід під сонцем. Крапля її власної крові вже скочується по шкірі.

– Хіба ж леді не знала, що мертве уже не вб’єш? – низький глибокий чоловічий голос над головою.

Задихаючись від жаху, вона ще трішки повернула голову…

– Принц мертвий! Принц уже мрець! – сміючись, волав натовп. – Його високість це… 

І зустрілася поглядом з ним. Очевидно… принц?..

Високий чоловік у чорному – схоже на обладунки. Мантія чи то плащ за спиною на ньому навпаки світлий, білий. На його обличчі маска, що нагадувала череп, але виготовлена зі срібла, і тонка така ж срібляста корона на чолі, що мерехтить, мов розбите скло. Тільки очі видно.

Сірі. Не просто сірі – наче вовчі. 

Він тримав меч обома руками. Плечі нерухомі, погляд – байдужий.

Стояв нерухомо, мов статуя, але оцей його пафос, наче Смерть у людські подобі ступила на землю, змушував Сейдж тремтіти ще більше. На мить він опустив свою маску з обличчя, і його погляд сірих очей, який здавався спершу байдужим і холодним, раптом став спантеличеним.

Сейдж не бачила в ньому людини…

Волосся під тканиною мантії трохи розсипалося, одне пасмо серед чорного – наче сиве, а щоки здавалися позбавлені тепла, гладкі, немов виточені з мармуру. 

Лякаючий. Не людина, а якийсь клятий монстр!

– Це не моя жертовна леді, – сказав він тихо лише до неї, нахилившись до її чола. – Хто ти? – і вільною від меча рукою поправив її чорне пасмо за вушко.

– Сейдж… Просто Сейдж… Що тут сталося? Де я?! – ледве не задихаючись. – Я з весілля!

– У нас немає таких імен. І… Весілля? Що це і де це? Чиє це місто, чиє володіння?

Яке ще місто?! Весілля це, бляха, свято! Це не місто! Весілля, твою мать, це просто весілля! Невже він не знає?!

Він повільно підніс меч угору, так, щоб натовп добре бачив кожен його рух, і озвався гучно, щоб натовп чув:

– Леді не заслуговує смерті, – недбало знизав плечима, і десь під світлою мантією брязнуло залізо обладунку, – леді заслуговує на тортури в темниці за свій вчинок. Легка смерть – надто великий подарунок.

Площа загула від задоволеного реву. Люди чи то істоти – Сейдж вже не була певна – раділи новині, наче їм подарували свято. 

А вона… вона навіть не встигла вдихнути, перш ніж до неї підскочили двоє озброєних вартових. Міцні руки вп'ялися в її плечі, світ миттю потемнів від гострого болю. 

– Ні, зачекайте… я нічого… я не… – намагалася видушити, але слова губилися у реві натовпу.

Її буквально зірвали з колін, і Сейдж тільки й могла, що захлинатися повітрям, поки її кудись тягли геть зі сцени. 

Принц лиш спостерігав, срібна маска знову закривала половину обличчя.