03

Коридори тягнулися нескінченно. Сейдж волокли вниз сходами, які здавалися вирубаними прямо в камені, старовинними і нерівними. Вартові не церемонилися – пальці впивалися в плечі так, що синці вже напевно розквітли під шкірою.

Спершу ще було світло – факели на стінах, вікна десь угорі. Потім темрява загусла. Повітря стало важким, вологим, із присмаком сирості і плісняви. Запах, від якого хотілося затулити ніс, але руки ж зв'язані за спиною, тому Сейдж лише судомно ковтала повітря ротом і намагалася стримати нудоту.

Стіни звужувалися. Десь далеко крапала вода, монотонно, як годинник, що відлічує останні секунди життя.

– Куди… куди ви мене? – спробувала вона, але один із вартових лише штовхнув її вперед.

Далі ґрати. Старечі, з плямами чогось темного, що могло бути кров'ю. Камери вишикувалися в ряд, як порожні пащі, що чекають нових жертв. Вартовий відімкнув одну з дверей. Нічого гіршого в житті не бачила!

– Заходь, – буркнув він, але розв’язав їй руки.

Ні, не заходь. Її просто кинули. Буквально кинули всередину, як мішок із сміттям.

Різкий біль пронизав хребет, вибив повітря з легень. За спиною брязнули ґрати. Ключ повернувся в замку.

Вона лежала на боці, притиснувши щоку до холодної плити, і тихо стогнала. Кожна спроба поворухнутися – ніби ножі в суглобах. А це всього лиш падіння! Ось воно, тепер ясно, чому герої фільмів не тікають, коли їх кидають на підлогу, адже, здавалося б, у них є кілька секунд підвестися на ноги і втекти від людей, які їм загрожують і нависають над ними. Ага… Не так це просто, як здавалося. Підвестися просто нереально! Не боляче падати тільки в дитинстві!

«Отямся. Отямся зараз же!» – наказала собі Сейдж.

На мить – лише на коротку, солодку мить – здалося, що свідомість пливе кудись убік. Що зараз Сейдж розплющить очі й опиниться на весіллі. Що це був жахливий сон, галюцинація від стресу, від панічної атаки перед вівтарем. Що Дамієн стоїть поруч, простягає руку.

– Забери мене звідси… Забери мене звідси! – нестримно шепотіла і хапалася за голову. – Дамієне… Забери мене звідси…

Але ні.

Ні.

Сейдж торкнулася обличчя – пальці тремтіли, але вона відчула знайому форму носа, щік, підборіддя. Те саме обличчя. Своє. Вона провела долонею по волоссю – чорне, довге, трохи заплутане. Теж своє. Руки – ті самі, але без весільного французького манікюру, без лаку на нігтях. На мить їй здалося, що вона отямилася геть не собою, чужою людиною. 

І сукня інша. Ця біла груба сукня, що терла шкіру і пахла димом та чимось старим.

«Це я. Це точно я. Але… де я?»

Сейдж все-таки змусила себе сісти, тримаючись за стіну. 

Раптом здалеку показався вогник свічки і почулися важкі кроки.

Коли ґрати відчинилися самі собою, той самий чоловік, який ледве не стратив її, ступив у камеру, і світло факелів раптом загорілося під стелею.

Його моторошна маска залишилася десь поза цими стінами, мантія й обладунки теж; тепер на ньому було лише чорне вбрання, піджак навколо талії затягнутий поясом, схоже чи то на уніформу, чи на костюм… У руці свічка. Зараз він раптом не кат, а вишуканий чоловік. Волосся, чорне і з сивим пасмом, стікало по плечах важкими хвилями. Шкіра – мармурово-бліда, без жодної живої тіні під очима, без найменшого рум’янцю, наче кров у ньому давно застигла. На руках рукавички. Такий вражаючих чоловіків вона бачила хіба… в фантастичних фільмах.

І його очі – прозорі, крижані, такі ясні, як місяць. Красивий аж до жахливого. 

Він зупинився над нею, і Сейдж, що досі сиділа на холодному камені, відчула, як повітря навколо стало важчим.

– Як це сталося? – голос тихий, але від нього по стінах прокотилася луна. – Куди вона поділася? – це все його помітно сердило, він звучав так само спантеличено, як почувалася сама ж Сейдж.

Коли він трохи розтулив губи, і вона побачила ікла, не грубі, як у звіра, а витончені… стало зле. По-справжньому зле.

Сейдж з останніх сил підвелася на коліна, потім на ноги – і однаково її маківка ледь досягала середини його грудей. Він був не просто високий – він був страшно великий і міцний.

Страх ударив так сильно, що вона зіщулилася, наче дитина перед громом, і мимоволі зробила крок назад, аж поки спина не вдарилася об стіну.

– Де я?.. – прошепотіла, голос тремтів. – Хто… я? Хто я тут? Я ж Сейдж… Що це було, благаю… Я не розумію. Я не повинна бути тут…

Він задумливо легенько нахилив голову на бік, за мить нахилився до неї. Рука в шкіряній рукавичці лягла їй на потилицю. Не завдав болю. Просто торкнувся – і цього вистачило.

Вага його долоні була такою, що шия сама зігнулася, підборіддя опустилося до грудей, волосся впало вперед важкою завісою, і Сейдж відчула себе маленькою, дуже маленькою, перед чимось, що не мало права існувати в її реальності.

– Манери, – прошепотів він так близько, що вона відчула подих на своєму вусі. – Перед принцом схиляють голову. І тримають її схиленою, доки він сам не дозволить поглянути у вічі.

Його пальці ковзнули трохи нижче – до основи шиї, ледь торкнувшись хребта, і від цього дотику по шкірі прокотилася хвиля морозу. Сейдж не могла цього терпіти, тому мимовільно схопила його за руку, відчула, що торкнулася теплої шкіри принца над краєм рукавички.