01

– Фу. Не можу повірити, що ти виходиш за чоловіка, з яким… ну… жодного разу? Неймовірно. Ти або старомодна, або суворо вихована. Я не розумію, – мовила Ванда з неприхованою прямотою.

Вона просто сердилась на сукню дружки, яку її змусили одягти на весілля подруги, тому й чіплялася до першої-ліпшої теми. А ця тема, на жаль, піднімалася частіше, ніж інші.

Дружка, тобто Ванда, вірна подруга з колючим язиком, стояла біля дзеркала, підтягуючи фіолетову пухнасту сукню, що начепили на неї під гаслом «бузкової ніжності». На обличчі все написано, великими буквами: це не сукня, а цукрова ватка, і я посміховисько на чужому святі, не знайти мені тут залицяльників. 

Сейдж не ображалась. Не було причин сердитися на сукні чи на подругу, бо все довкола… нічого тут не було її вибором. Сукня – не її. Квіти – не її. Музика, гості, зал – усе вирішили батьки її нареченого, бо це «так личить родині популярних політиків». Весілля належало не їй. Тут вона наче не майбутня дружина, а лиш гостя, окраса для заможного хлопця.

– Ти не думаєш, – продовжила тираду Ванда, – що він просто тебе не хоче? Або має… ну, проблеми з чоловічим… здоров’ям? Такі речі потрібно з’ясовувати зарання.

– Не треба, – м’яко, але твердо сказала Сейдж, не відводячи погляду від дзеркала. – Це я не була готова. Це не його проблеми. Ми думали зробити це до весілля, хоч навіть от… учора? Але... вирішили почекати шлюбної ночі. Все буде добре.

– Дикість, ди-и-икість, – похитала головою Ванда.

Сейдж підправила макіяж, обережно торкнулася щоки, де вже трохи збіг рум’янець від літньої спеки, і глянула на себе в дзеркало.

У відображенні бездоганна наречена, наче з вітальної листівки… чи то з тих фото, які стоять в рамках, які продають в магазинах декору? Шкіра світла, гладка, очі величезні від техніки макіяжу, але трохи здивовані. Чорняве довге волосся вкладене хвилями, вуаль довга аж до підлоги. 

І все чуже. Гм…

– Вибач, я без настрою – мене просто дійсно бісить ця пухнаста сукня дружки, – Ванда скиглила далі. – Якщо вони не дали тобі вибору навіть у власному весіллі, то що буде далі… Все це, – змахнула руками, – непокоїть мене. 

– Припини, інакше я просто помру зараз, годі мене нервувати. Моя основна помилка, – Сейдж різко розвернулася до неї, – це те, що я надто багато розповідала тобі про свої стосунки з ним. Більше ніколи нікому нічого не розкажу про своє особисте, все, годі!

– От і правильно робила, що розповідала! Але ти однаково не слухаєш ніколи моїх порад.

– Щоб давати поради, – Сейдж фиркнула, – треба мати гарний досвід, а не…

Усе, от і сварка… аби не побитися ще. 

– Так-с, – Ванда востаннє поправила чотирнацьку сукню, – заспокоїлися, це все напруга і цей день… не треба сваритися. 

– Не я починала, – Сейдж взяла до рук букет нареченої із бузка і лілій. 

– Вибач. Все має бути ідеально. Заспокоїлися. Лиш поглянь, – Ванда підійшла до дзеркала, поглянувши на Сейдж у відображенні, – яка ж ти красива. Хай там як, а сукню тобі обрали чудову, справжня заможна наречена…

Але десь глибоко за цією картинкою тремтіла дівчина, лиш студентка першого курсу, яка не знала, за кого виходить, чим це обернеться і чи не змусять її завтра кинути навчання. 

І чи не ведуть її не до вівтаря, а на жертвенник…

– А пам’ятаєш, як ми колись навесні їздили по музеям тією довгою шкільною екскурсією, – подруга ніжно обійняла Сейдж, – і як ми загадували бажання? Я навіть не пам’ятаю, що це за музей такий був, куди нас відвели, але пам’ятаю ту статую того чоловіка, від якого усі щось хотіли… і ми теж – загадали собі прекрасних чоловіків. Гадаю, тобі вже можна зізнатися, чи співпало твоє бажання з реальністю. Кого ти тоді загадала? 

– Знаєш, не вірю я, що статуя чоловіка може виконати жіноче бажання, якщо навіть реальні чоловіки часом не спроможні… Але… У мене було банальне для підліткового віку бажання, – посміялася: – Я хотіла не ідеального чоловіка, не героя з книжок чи з обкладинок. Я побажала собі когось… такого, хто ніколи не зрадить. Хто дивитиметься тільки на мене, ніби інших жінок не існує. Щоб кохав понад усе… відчайдушно, так, наче в мені його початок і кінець. Щоб я була його релігією, його хворобою, його спокутою. Щоб навіть померли ми в один день – бо як інакше, якщо одне життя на двох? І щоб він впізнав мене серед тисяч, навіть серед мільйонів. Але… – Сейдж злегка знизила плечима, – монетка впала на дно колодязя, перш ніж я встигла придумати, що саме має кинутися йому у вічі, аби він не пройшов повз і впізнав мене, а я впізнала його серед тисяч.

– Усе, що ти перерахувала, це і є нереальний чоловік… Ну… – подруга затримала подих, – то твій обранець… це він, це Дамієн? Як гадаєш?

Сейдж опустила очі.

Потім ледь чутно:

– Та ж… це він мене знайшов. Тому я й думаю, що так. Що він дійсно впізнав мене серед тисяч. Бо як інакше пояснити, чому підійшов саме до мене в університеті? Це був перший день, я стояла в натовпі сотні дівчат. А підійшов він до мене.

– Так… це точно він. Вибач за суперечку. Ходімо.

Коли все було готово, двері до залу урочисто відчинилися. Гул голосів завмер, і Сейдж вийшла сама. Без руки батька, яку мала б тримати. Без тихої підтримки, що зазвичай веде наречену до нового життя. Самісінька. Але десь там у натовпі є її маленька сестричка з нянькою.