Епілог

Епілог.

Через два роки…

Сьогодні День святого Валентина — свято всіх закоханих. Місто ніби змовилося: у вітринах серця, у кав’ярнях свічки, в повітрі солодкий аромат квітів і обіцянок. А я чекаю його. Свого коханого. І намагаюся дихати рівно, хоча всередині все тремтить. На кухні тихо грає музика, накриваю стіл повільно, з особливою уважністю, ніби кожна дрібниця має значення. Біла скатертина, червоні серветки, дві тарілки навпроти одна одної. Запалюю високі, тонкі свічки й на мить завмираю, дивлячись, як полум’я здригається, немов і мої думки. У духовці доходить запечене м’ясо, кімната наповнюється теплом і затишком. Це має бути ідеальний вечір. Для нас.

          Коли мене рятували у лікарні, Ілля не відходив від мене ні на крок. Він стійко чергував у моїй палаті, чекаючи, коли прийду до тями. Пам'ятаю, як я прокинулась, а він спав поруч у кріслі. Мені пізніше розповіли, що якби він тоді не наполіг на моїх пошуках і не вибив двері до квартири, мене вже не було б в живих. Тепер він мій ангел-охоронець. Спочатку ми зустрічалися, а потім уже зрозуміли, що одне без одного нікуди, і тому з'їхалися. Тепер живемо разом у мене.

          Я одягаю свою улюблену сукню — ніжну, світлу, ту, в якій почуваюся жіночною і справжньою. Трохи парфумів, легкий макіяж. Постійно поглядаю на телефон — чи не написав, чи не затримується. Серце стискається від хвилювання, але я посміхаюся сама собі в дзеркалі, намагаючись заспокоїтися. Сьогодні маю сказати йому важливу новину. Таку, що змінює все. Від однієї думки про це долоні стають вологими, а в грудях розливається тепле світло, змішане зі страхом. Коли вранці зробила тест, спочатку з неприхованою радістю дивилась на нього. Я вагітна! А потім прийшла думка: «Як на це відреагує мій милий?».

          Так, ми вже розмовляли про одруження, планували обговорити це після того, як закінчу університет. Але тепер наші плани доведеться скорегувати, та може все-таки зарано? І ми ще не готові стати батьками?! Галя ось, ще рік тому примудрилася обдарувати батьків онуком! І в них з Артуром все добре, кохають одне одного. Все, що їй нагадала та бабця, вийшло якось наполовину правдою, наполовину ні. Бо моя коліжанка так і не одружилася з ним, вони досі живуть у цивільному шлюбі. Не знаю чому вони з цим тягнуть, на всі мої розпитування вона тільки відмахується, мовляв, штамп у паспорті нічого не вирішує. Але я здогадуюсь, що це її співмешканець не поспішає розлучатися зі своєю свободою. Хоча, що звинувачувати ворожку? Може, у подруги справді ще все попереду.

          В очікуванні, прислухаюся до кожного звуку за дверима, кожного кроку на сходах. Дивлюся на себе в дзеркало й думаю: будь ласка, нехай цей вечір буде щасливим. Нехай мій хлопець усміхнеться, обійме, скаже, що кохає. Цей день закоханих має стати нашим днем. І я щиро вірю, що сьогодні все буде правильно. Чую тихе клацання замка в коридорі й серце миттєво прискорює хід. Двері відчиняються, це Ілля прийшов. Виходжу в коридор і перше, що бачу — величезний букет червоних троянд. Вони ніби палають на фоні його темного пальта, живі, розкішні, з легким ароматом, від якого перехоплює подих.

— З Днем закоханих, — усміхається, простягаючи мені квіти. В його очах тепло, знайоме й таке рідне.

— Дякую… вони неймовірні, — трохи розгублено притискаю букет до грудей.

— Ти сьогодні особливо гарна, — нахиляється та легко цілує мене в щоку, затримуючись на мить довше, ніж зазвичай.

Ми йдемо на кухню. Свічки вже горять, м’яке світло лягає на стіни, а легка музика у квартирі доповнює романтичну атмосферу. Він схвально оглядає стіл, усміхається, сідає навпроти. Вечеря починається досить стримано: дзвін келихів, ковток вина, погляди через стіл. Ловлю себе на тому, що майже не відчуваю смаку їжі, бо занадто хвилююся. Набираюся сміливості, роблю глибокий вдих і вирішую вже повідомити йому новину.

— Ілля… я хочу тобі дещо сказати…

Коханий підіймає очі й одразу ж м’яко перебиває:

— Зачекай. Я теж хотів із тобою поговорити. Давай я почну першим, добре?

— Добре… починай, — завмираю, стискаючи серветку в пальцях.

Повільно киваю, у грудях щось тривожно стискається, ніби вже відчуваю: цей вечір ось-ось змінить усе. Він дивиться на мене серйозно, навіть надто. Кладе виделку, зітхає й каже рівним голосом:

— Я більше не хочу з тобою зустрічатися…

У мене миттєво темніє в очах. Підлога ніби їде з-під ніг, весь світ перевертається. Серце падає кудись у порожнечу, а сльози самі котяться градом. Горло стискає так, що не виходить навіть вдихнути нормально. І саме в цю мить він дістає маленьку оксамитову коробочку, розкриває її й протягує мені.

— Я не хочу з тобою зустрічатися, — повторює вже іншим тоном, тремтячим. — Бажаю, щоб ти була тільки моєю. Назавжди. Тому не хочу чекати до літа і роблю тобі пропозицію вже зараз. Давай зіграймо весілля одразу після того, як ти отримаєш диплом?

Час ніби зупиняється. Я дивлюся на блиск обручки, на його схвильовані очі та мовчу. Надто довго. Помічаю, як в його погляді вже починає з’являтися тривога. Витираю сльози, роблю глибокий вдих і тихо відповідаю:

— У моєму житті вже з’явився інший. І я люблю його найбільше на світі.

Він завмирає в заціпенінні, навіть слова не може сказати й лише за пару хвилин насилу видавлює:

— Хто він?..

Дивлюся йому прямо в очі, кладу долоню на живіт і з ледь помітною усмішкою відповідаю:

— Наша дитина. Син, або донька. Поки що сама не знаю.

Ось вона, солодка помста!

Він розгублено застигає, а потім на його обличчі повільно з’являється недовірлива, але щаслива усмішка.

— Це означає, що в мене скоро буде син?

— З чого ти узяв, що це буде обов'язково хлопчик? — мені дуже хочеться народити йому саме сина, та чомусь прагну наполягти на зворотному.

— З того, що я відчуваю тебе, як себе…

— Ну, все татусю… токсикоз на двох…

Мій милий сміється, потім підіймається з-за столу, підходить до мене та обіймає.