23

Розділ 23.

Веду автомобіль уважно, як ніколи, не повертаючись назад до друзів. Всі мої думки тільки про те, як швидше доїхати до місця. Все зайняло не більше п'яти хвилин, їду всіма можливими скороченими шляхами, і жену, де тільки можна.

— Вона ж не помре, адже правда? — шморгаючи носом, ниє Галя.

Нічого їй не відповідаю, вже заїжджаю до лікарняного двору та очима шукаю вхід. А потім припарковуюсь біля приймального відділення.

— Ми на місці, — повертаюся назад до своїх пасажирів, — Артуре, неси Лізу, а я побіжу вперед попередити, що ми привезли її!

Вискакую з машини й, за лічені секунди, забігши в будівлю, кричу:

— Лікаря! Терміново!

— Молода людина, припиніть кричати! Що у вас трапилося? — мене затримує на прохідний медпрацівник.

Слідом за мною з'являється у дверях мій друг і заносить постраждалу на руках.

— Допоможіть! Вона… наковталася пігулок. І не приходить до тями, — збуджено пояснюю, нервово махаючи руками.

— Спокійно. Скільки часу минуло?

— Я не знаю точно… Коли ми прийшли, вона вже так лежала… — мій голос зривається. — Будь ласка, врятуйте її.

Ми всі разом заходимо до приймального відділення, до нас підбігають санітари з каталкою. Приятель обережно вкладає на неї мою кохану.

— Пацієнтка на межі! У оглядову заносите, — командує молода медсестра у білому халаті.

До нас одразу ж підходить лікар.

— Що з нею? Хто доставив? Як її звуть? Вік? — швидко запитує суворим голосом, перевіряючи зіниці та пульс.

— Ліза. Дев'ятнадцять років. Спроба суїциду, отруєння медикаментами. Це я привіз її сюди! Допоможіть, будь ласка, часу може бути дуже мало!

— Як давно вона це зробила? Ви знаєте, які пігулки вона прийняла?

— Не знаю скільки часу вже минуло… Антидепресанти… і ще якісь, я знайшов порожні блістери… — витягую їх з кишені й простягаю тремтячою рукою. — Це через мене… я мав бути поряд…

— Зараз не час для самозвинувачень, — м'якше каже. — Важливо одне — щоб вона вижила.

— Вона… ніколи раніше такого не робила… — безпорадно дивлюся на бліде обличчя тієї, яку так сильно боюся втратити. — Вона ж просто заснула, так? Вона прокинеться?

— Ми зробимо все можливе, — твердо відповідає. — Ви підете з нами?

— Так. Вона моя дівчина. Я залишуся з нею, — хрипко відповідаю і стискаю її холодну руку. — Чуєш мене? Тримайся… будь ласка.

— Наречений значить? Тоді просто чекайте і моліться, щоби все пройшло добре, — заспокоює він.

Потім Лізу швидко відвозять кудись коридором. Віддавши Артуру ключі від машини, йду за каталкою. Біля реанімації медсестра мене зупиняє:

— Чекайте тут. Як тільки буде інформація — ми скажемо.

Двері зачиняються, і я залишаюся сам з однією думкою в голові: тільки б вистигли. Далі все, як у тумані. Руки тремтять, у голові шумить, думки плутаються. Здається, що все, що відбувається, чужий кошмар, не зі мною і не зараз. Мій друг зі своєю пасією закрили машину і теж піднялися до відділення. Ми мовчки чекаємо, ніхто з нас не наважується заговорити. Не знаю скільки часу ми так просиділи. Галка тільки тихо плакала на плечі біля бойфренда, а я, то ходив туди-сюди, то сідав, то знову ходив, не зводячи очей з дверей реанімації. Коли вкотре встаю з дивана, виходить лікар і звертається до мене:

— Зараз її стан стабілізували. Вона непритомна, але життєві показники в нормі.

— Вона… виживе? — говорю майже пошепки.

— Ми зробили все необхідне, далі — спостереження. Скажіть, вона раніше говорила про таке? — робить паузу, підбираючи слова. — Чи були проблеми, сварки, депресія?

Лікар дивиться на мене суворіше і я опускаюся на стілець, розгублено закриваючи обличчя руками.

— У неї були проблеми останнім часом. Але щоб думки про суїцид! Я… не помітив. Думав, все налагодиться.

— Зараз найважливіше, що ви привезли її вчасно, — каже вже м'якше. — Постарайтеся триматися. І будьте готові: після того, як вона прийде до тями, з нею працюватимуть психологи.

— Я можу до неї? — мій голос зривається.

— Поки, що ні, — уточнює спокійно, — трохи згодом, якщо стан дозволить.

Він іде, а я залишаюся сидіти в порожньому коридорі під холодним світлом ламп. Вперше по-справжньому розуміючи, як близько був до того, щоб втратити її назавжди. Коли кохану перевозять до палати, йду слідом. Біля скляних дверей, стискаю кулаки й тихо шепочу в порожнечу:

— Тільки виживи… Я поруч. Більше нікуди не піду від тебе.

Мене кошмарно хитає, але я не відходжу від неї ні на крок. Медсестри намагаються мене вмовити піти додому. Потім, мабуть, розуміють, що це марно і залишають у коридорі.