22

Розділ 22.

Біля під'їзду бачу сріблясте авто Артура, до нього поспіхом застрибує дівчисько, здається, це приятелька Лізи. Підбігаю до них і стукаю по склу, впізнавши мене, Галка вилазить із салону.

— Ілля! Ти бачив її? Знаєш, хоч щось? — починає щось нервово тараторити. Звичайно я нічого не розумію, тоді з автомобіля виходить мій друг.

— Привіт, — простягає мені руку. — У неї подруга зникла, її ніде немає, на телефон не відповідає. Може, у квартирі нікого й немає взагалі. Вона зникла і нічого нікому не сказала.

— Стривай, як це зникла?! Я теж шукаю її, але вона не відповідає і вам?! — звертаюся до нього, обмінюючись рукостисканням.

— Ми не можемо додзвонитися, двері не відчиняє ніхто. Ми були там, хвилин двадцять тому. Їздили до її батьків, вони не знають де вона.

— Що за фігня? Вона нічого із собою не зробила?

— Не знаю, все було нормально… і ось вона перестала відповідати на дзвінки всім, — ще ближче притискає до себе, пасію, що уткнулася йому в груди.

— Ти знаєш її адресу? Поїхали ще раз, вона могла ненадовго кудись вийти, може, повернулася вже, — чіпляюся за все, що завгодно, аби знайти її та ніколи вже не відпускати.

— Добре, їдь за мною. Мила, не плач, вона знайдеться, — цілує свою зазнобу в верхівку і ми сідаємо по машинах.

За п'ятнадцять хвилин доїжджаємо до нинішнього будинку нашої спільної знайомої. Заходимо в під'їзд, ліфт за всіма законами, звичайно, не працює.

— Поверх, квартира? Швидше! — знервовано викрикую.

— Сьомий, квартира 28, — повідомляють мої супутники.

Не чекаю на них і галопом мчуся на сьомий поверх. Прольоти не рахую, дивлюся лише на номери квартир. Ось коли вже бачу 23, 24, починаю шукати очима 28. Ще проліт і ось вона… Спочатку дзвоню, стукаю, але, як казали приятелі, це нічого не дає. Дзвоню знову на її телефон. Марно. Стою розгублено біля дверей, думаючи, що робити далі? На поверх сходами підіймається старенька в домашньому халаті та капцях.

— Не відкриває, чи що? — роздратовано запитує, — скажи цій лахудрі, що вона заливає мене! А в мене ремонт! Все нове!

— Заливає?! Так її може взагалі вдома не бути. Можливо, вона поїхала кудись.

— Вона з квартири зранку не виходила! Я бачу все! Це вона спеціально так робить! Щоб напакостити!

— Вона не виходила? Значить удома, затопила чужу квартиру і досі не помітила? На дзвінки не відповідає, двері не відчиняє… З нею точно щось трапилося! — бубню собі під ніс.

Довго не роздумуючи, розбігаюся і вибиваю двері, добре, що петлі хисткі.

— Ліза! — у паніці кричу, а у відповідь тиша… — Ліза!

Заглядаю на кухню, потім забігаю у вітальню, її ніде немає. Коли заходжу до спальні, бачу її на ліжку. Невже так міцно спить, що нічого не чує? Підходжу до неї та намагаюся розбудити, але вона ніяк не реагує. Перевертаю на спину і бачу дуже бліде обличчя. Мене відразу ж осяює страшна здогадка, що вона непритомна. Нахиляюся до неї, ще дихає, тільки дихання дуже тихе та слабке. Твою матір… моя дівчинко, що ти наробила… навіщо?

— Рідна моя, кохана… — цілую її в щоку і в цей момент заходять наші товариші.

Галина з жахом починає битися в істериці. Кидається до господині квартири та перевіряє пульс.

— Артуре! До лікарні її треба! Швидко! Вона ще жива! — дивиться на нього поглядом, що благає.

— Заспокойся, чуєш? З нею все буде гаразд, я вже зателефонував у швидку. Її обов'язково врятують, — відтягує він від непритомної свою кохану всю у сльозах.

Я акуратно підіймаю Лізу на руки й несу вниз сходовими прольотами.

— Сонечко, пробач мені за все-все, тільки прошу, тримайся, чуєш?.. Я кохаю тебе, — слова ллються з моїх губ, а сльози капають одна за одною.

Боюся втратити її, що вона не витримає і помре у мене на руках. Несу її, якнайакуратніше і швидше. У голові вже прикидаю, де найближча лікарня, куди її можна відвезти. Така буквально у двох кварталах звідси, треба лише встигнути її доставити туди… і я встигну… інакше не пробачу собі цього! Позаду мене вже наздоганяє приятель зі своєю половиною. Обережно передаю йому до рук кохану.

— Сідайте з Галею на заднє сидіння, ти візьмеш Лізу на коліна, — даю їм вказівку. — А я поведу, тут близько лікарня, я знаю короткий шлях.

— Бро, заспокойся, я розумію нерви зараз на межі, тільки будь обережнішим, не жени сильно, тут не тільки твоя дівчина, а й моя.

— Я в курсі, але ми можемо не встигнути…

Товариш тільки киває, показуючи, що розуміє і, акуратно тримаючи на руках знайому, яка перебуває в несвідомому стані, залазить у моє авто. Його пара сідає поруч.