20

Розділ 20.

Наступного дня Герман зателефонував мені. Спочатку він не розумів, куди я поділася, а потім чому пішла від нього? Вислухавши всі мої претензії до нього, скинув дзвінок, але вже за пів години стояв на порозі з великим букетом моїх улюблених троянд. Звичайно ж, я тоді випровадила його, але він був наполегливий. Щодня приїжджав до мене, задаровував подарунками, присягався, що тепер усе буде інакше. Казав, що коли мене втратив, усвідомив, наскільки я йому дорога. Спочатку я його проганяла і нічого не хотіла слухати, а після його приходів ревіла в подушку від розпачу, що пізно усвідомила, хто саме мені потрібний. Але потім здалася і почала знову зустрічатися з не чужою мені людиною. В нас все налагодилося. Він часто казав, що не може без мене, і я повірила йому.

          Як завжди, мій бойфренд запрошує ввечері до себе. Я так за ним скучила, що навіть не стала шукати відмовок або вдавати, що зайнята. Хапаю сумку і буквально лечу до нього на всіх парах, сподіваючись, що сьогодні він буде… ну, хоч трохи тим самим. Тим, якого я колись так сильно кохала. Коли він відчиняє двері, на секунду зупиняюся, помічаючи, що квартира наповнена м'яким теплим світлом свічок. По кімнаті тягнеться тонкий аромат ванілі та чогось ще, ледь вловимого, але неймовірно затишного. На столі красиво накрита вечеря: паста, салат із морепродуктів, вино, навіть полуниця у маленькій кришталевій вазочці.

— Подобається? — питає, його голос ніжний, майже лагідний.

— Дуже… — видихаю. — Це все для… мене?

— Для тебе, люба, — підходить ближче, обіймає і торкається губами моєї щоки. — Ти стільки для мене значиш. Я скучив.

Від відчутої ніжності прикриваю очі та чомусь вірю кожному слову. Ми сідаємо за стіл і він розливає моє улюблене біле напівсолодке по келихах. Вечеряємо довго, він жартує, розповідаючи веселі історії про тусовки з друзями у клубі, та підливає мені вино. Рівно стільки, щоб розслабитись, але не переборщити. Він уважний, дбайливий… такий, яким уміє бути, коли хоче мене втримати. Вечір проходить чудово, він дуже милий, ніжний… а головне коханий. Несподівано підіймається з-за столу, підходить до серванта та дістає звідти маленьку оксамитову коробочку. Повертається на своє місце, а потім простягає її мені.

— Що це? — дивуюся, дивлячись на його чарівну посмішку.

— Відкрий, — наполегливо пропонує.

Відразу ж у голові виникають картинки з фільмів, як закоханий хлопець робить своїй обраниці пропозицію. Невже це те, про що я думаю? І він нарешті зважився? Усередині все завмирає, серце шалено стукає. Відкриваю тремтячими пальцями коробочку і… бачу всередині золоті сережки з червоними рубінами. Вони чудові, але я очікувала побачити не це! Вираз мого обличчя відразу змінюється з натхненно радісного, на повне розчарування. Навіть не доклавши зусиль дістати прикраси, щоб гарненько розглянути, байдуже закриваю коробочку і кладу поруч на стіл.

— Може, все ж таки приміряєш мій подарунок? — обурюється кавалер. — Чи вони тобі не сподобалися?

— Дякую, дуже красиво, — на автоматі відповідаю та йду в коридор до дзеркала, щоб одягнути сережки.

Коли знову входжу до вітальні, він підходить до мене та притягує до себе.

— Я хочу, щоб ти їх носила. Щоб завжди пам'ятала про те, що я хочу бути тільки з тобою, — його слова обволікають, ніби тепла ковдра, і я тану.

Підхоплює мене на руки й несе до спальні. Ніч змиває всі мої сумніви. У його руках знову почуваюся бажаною, ніби я єдина дівчина у світі. Довго цілуємось, він шепоче, що кохає, що йому погано без мене. Ми, як дві іскри, які то притягуються, то обпалюють одне одного. Коли вже насолодившись близькістю, лежимо обійнявшись, раптом вимовляє:

— Ліз… повернися до мене. Переїжджай назад. Мені погано, коли тебе немає поряд.

І це звучить так… переконливо. Майже як мрія, яка знову може стати реальністю. Набравшись сміливості, обережно натякаю йому:

— Може… ми вже подумаємо про сім'ю? Про наше майбутнє?

Він ледь помітно напружується, потім усміхається і, наче нічого не сталося, тактовно змінює тему:

— Подивися, який місяць сьогодні яскравий. Пам'ятаєш, ми гуляли вночі на базі відпочинку? Тоді теж був повний місяць.

Образившись, важко видихаю. Він завжди перекладає розмову, коли йдеться про серйозне. Але найбільше мене насторожує інше.

— До речі… — вдає, що говорить буденно, але я вловлюю нотку напруги. — А цей… Ілля… хто він тобі?

— У сенсі? — застигаю.

— Та просто… питаю. З чого раптом ти так активно почала спілкуватися з ним?

— Ти… чув про нього від когось?

— Мій знайомий працює барменом у кафе біля парку, він сказав, що ти з цим чуваком часто бачишся там, — дивиться прямо у вічі. — Я хочу знати, що між вами? Ти мені це поясниш?

І тут мене осяює. Ось вона — відповідь на всі запитання. Причина його раптової ніжності, подарунків, романтики. Він дізнався про мого шанувальника, тепер зрозуміло, чому так наполегливо бажає мене повернути. Відчув суперника.

— Ми з ним просто друзі, це приятель Галі та Артура, — тихо відповідаю.

У цей момент розумію неминуче: не кохання їм рухає. Йому просто не сподобалося, що хтось інший може посісти його місце. І від цього вечір, сповнений свічок та ніжності, одразу перестає бути таким чарівним.

Дорогі читачі, щоб не пропустити оновлення, підписуйтесь на мою сторінку і додавайте книгу у бібліотеку. Дуже чекаю на вашу активність, тицяйте на сердечко та пишіть свої враження у коментарях. Ваша підтримка дуже важлива для мене! ❤️