19

Розділ 19.

Підходжу до кафе за десять хвилин до призначеного часу, але Ілля вже сидить за столиком на літньому майданчику. Нахилившись над телефоном, він нервово постукує пальцями по екрану, отже хвилюється. У грудях стискається, і я на мить затримую дихання, перш ніж підійти. На тлі грає спокійна музика та вже повно відвідувачів. Коли вже стою прямо перед ним, нарешті підіймає очі. На його обличчі з'являється посмішка, він підіймається назустріч і відсуває мені стілець, пропонуючи сісти.

— Ліза, ти чудово виглядаєш, — говорить тихо, вдивляючись у мене.

— Дякую. Ти теж, — відповідаю, відчуваючи, як починаю червоніти.

Ми сідаємо одне навпроти одного. Він підсуває до мене меню, але я не відкриваю його відразу. Декілька секунд просто дивлюся на нього, на те, як він нервово крутить у руках ложечку в чашці з кавою. Мовчання між нами важке, але не незручне, просто надто багато невисловленого.

— Що замовлятимемо? — ненав'язливо цікавиться.

— Я, мабуть, візьму сік, ну і… салат «Цезар».

— Добре, — киває та підзиває офіціантку.

Дівчина записує замовлення і незабаром приносить графин апельсинового соку, салат для мене та пасту карбонару для нього. Тепло посміхається і йде, залишаючи нас удвох. Спочатку їмо в тиші, а потім мій кавалер не витримує і починає розмову першим.

— І про що ти хотіла зі мною поговорити? — переплітає пальці, важко зітхає і дивиться мені просто у вічі.

Декілька секунд збираюся з духом, відчуваючи, як усередині все тремтить, ніби стою на краю прірви. Руки холонуть, пальці самі стискають серветку.

— Я пішла від Германа… — нарешті видихаю. — Сьогодні. Остаточно.

Його очі відразу змінюються, у них спалахує щось на кшталт полегшення, навіть тихої радості. Він відкидається на спинку стільця і протяжно видихає.

— Ось і чудово. Чесно, це мало статися набагато раніше. Ти ж бачила, як він із тобою поводився. Скільки можна терпіти знущання та неповагу? Ти заслуговуєш іншого. Нормальні відносини.

Його голос теплий, спокійний, але всередині мене від цих слів все ниє — занадто багато болю накопичилося за цей час, занадто багато надій. Опускаю погляд на свої руки, потім знову підіймаю очі.

— Я… хочу бути з тобою, — вимовляю майже пошепки, але кожне слово, як крок уперед, — я обрала тебе.

Він напружується. Помічаю це відразу, ніби якась тінь, нечітка, але дуже холодна, проходить його обличчям. Потім відводить очі, водить пальцем краєм чашки, не наважуючись заговорити.

— Ти ж… — ковтаю, — ти ж казав, що тобі теж є, що мені сказати.

Його пальці завмирають і він повільно підіймає погляд на мене. У ньому немає ні радості, ні тепла, тільки обережність і страх мене образити.

— Нам, правда, настав час все обговорити, — говорить тихо.

І я розумію, що ця розмова багато змінить. Серце починає битися надто швидко. Повітря стає напруженим і мені важко вдихнути.

— Ти не радий? Ти ж хотів, щоб я покинула його. І пропонував мені зустрічатись.

— Я сьогодні помирився з Мар'яною… — на пару хвилин замовкає, а потім знову продовжує. — Це вийшло несподівано… Ми поговорили… І я подумав, що можливо варто дати нам другий шанс.

Кожне його слово як удар. Дивлюся на нього, і світ довкола повільно тьмяніє, наче хтось вимикає світло по одному прожектору. Все, чим я жила останні дні, весь страх, вся сміливість, яку я збирала по крихтах… руйнується в одну мить. У роті стає сухо, долоні холонуть. А всередині — тиша. Крижана, приголомшлива.

— Зрозуміла… — шепочу. — Я все зрозуміла…

Не можу більше залишатися з ним поруч, тому знаходжу привід піти. Він все розуміє і не тримає мене. Добігши до своєї квартири, падаю на ліжко, уткнувшись обличчям у подушку, і сльози вириваються назовні — гарячі, глухі, в'язкі, як розпач, який неможливо вимовити. Ридаю довго. Цілу годину. Може, більше. Час втрачає форму, залишається тільки тупий біль у грудях, що розповзається, ламає мене зсередини, перетворюючи на порожню оболонку. Нічого не хочеться — ні вставати, ні думати, ні жити… Тільки лежати та дозволити всьому, що збиралося, витекти назовні.

          Мої нові стосунки зазнали краху, навіть не встигнувши початися… Він знову зійшовся зі своєю колишньою, а я саме того дня кинула Геру заради нього. Смішно, правда? Майже комічно, якби не було так боляче. Я обрала Іллю, тільки мене ніхто не вибирав… Зруйнувала свої старі стосунки, нехай болючі й неправильні, але все ж таки стосунки. А зрештою виявилася нікому не потрібною! Звісно, він повернувся до неї. І вибрав її. Я була лише тимчасовою ілюзією, людиною, з якою можна поговорити, посміятися, забути. Заміною, але не вибором. І чим більше прокручую його слова в голові, тим ясніше розумію: єдине правильне рішення зараз — дати йому спокій. Дозволити жити своїм життям, а собі — більше ніколи не чіплятися за порожні надії. Адже він зрештою кохав свою дівчину. Багато говорив про те, яка вона і навіть про те, як боляче вона робила йому, але він все одно хотів бути з нею. Просто я не бажала цього помічати. А тепер занадто пізно.