18

Розділ 18.

Мені все частіше стало здаватися, що мій товариш і є той самий принц, якого я так старанно шукала у своєму співмешканці. Ілля ніколи не дозволяв собі грубість до мене. Підкуповував своєю ніжністю, турботою і нічого не вимагав натомість. Весь цей час я знала про його почуття до мене, але продовжувала тримати на відстані. А він терпляче чекав. І ось зрештою я зважилася на серйозний крок.

          Гери вдома немає, він зранку знову поїхав у якихось справах, у які мене вже давно не посвячує. Сьогодні вперше за довгий час прокидаюся у гарному настрої, без тяжкості у грудях, тому що вирішила змінити своє життя, розірвати хибне коло нескінченних зрад, болю, сліз та принижень, у яких жила весь цей час. Досить страждати, терпіти та пробачати! Повинна ж у мене бути, хоч якась гордість. Я також маю право бути щасливою з людиною, яка цінує та поважає мене. І, звичайно ж, кохає. У почуттях Іллі вже не сумніваюся. Бачила це у кожному його погляді, у кожному слові. Сьогодні я все зміню.

          Планую зустрітися з ним та серйозно поговорити, сказати, що обрала бути з ним. І з цими думками набираюся сміливості та дзвоню йому. Зібравшись з духом, тремтячими пальцями знаходжу його контакт і натискаю «виклик». Гудки тягнуться надто довго. Він відповідає не одразу.

— Привіт… Ліза, — голос звучить стомленим, ніби я відвернула від чогось важливого.

— Привіт. Нам треба зустрітись. Сьогодні.

— Сьогодні? — у його тоні з'являється сумнів. — Я… трохи зайнятий. У мене справи.

— Це важливо. Дуже, — стискаю телефон міцніше, роблю вдих.

— Щось трапилося?

— У мене для тебе є хороша новина.

Декілька секунд тиші, ніби він намагається вгадати, про що піде розмова.

— Хороша? — голос пом'якшується. — Гаразд… де ти хочеш побачитися?

— У нашому кафе, біля парку. За годину встигнеш? Нам треба поговорити відверто.

— Так, — чую його тихий видих. — Нам і справді… давно час все з'ясувати. Я теж маю дещо тобі сказати.

Ці слова застрягають у мене в голові. Що саме? Але я не питаю.

— Тоді до зустрічі, — серце стукає так, що здається, він його чує.

Він більше нічого не каже і відключається. Дивлюся на погаслий екран. Мене охоплює дивне хвилювання — суміш страху, надії та очікування, яке майже палить усередині. Сьогодні все вирішиться. Стою в тиші та вперше за довгий час відчуваю не розгубленість, а ясність, вирішивши раз і назавжди покінчити зі стосунками, які мене повільно вбивають.

          Іду в спальню, дістаю з-під ліжка валізу, ту саму, яка давно припадала пилом там, відкриваю її й починаю складати речі: футболки, светри, джинси. Кожен рух ніби розрізає ниточку, що ще пов'язувала мене з господарем цієї квартири. Витягую сумки з шафи та скидаю туди речі, косметику і документи, що залишилися. Не поспішаю. Хочу відчути цей момент. Запам'ятати, як це йти, коли більше не можна залишатися. Тягнуся за аркушем паперу, щоб написати своєму співмешканцю прощальний лист. Що йду від нього, цього разу остаточно. Пальці тремтять. Пишу повільно, щоби не зірватися на сльози. Застібаю валізу і ставлю її біля дверей. Кладу листа на тумбочку в коридорі. Поруч ключі. Наче ставлю крапку. Озираюсь востаннє. У цій квартирі залишилося багато — наші щасливі моменти та надії, мої страждання та самотні ночі без сну… Але більше немає мене. Немає тієї, що кохала до болю. Дістаю телефон, набираю номер таксі.

— Машина під'їде за десять хвилин, — відповідає оператор.

Скидаю дзвінок і видихаю. Це кінець. Чи початок? І я маю бути готова.

*****************

Приїхавши до себе на квартиру, зачиняю за собою двері, рідні стіни зустрічають мене тишею. Вірю, що тут зможу розпочати все спочатку. Затягую у вітальню важку валізу, яка глухо стукає колесами по плитці коридору та сумки. Ставлю все поряд із диваном і буквально падаю на м'які подушки. Серце б'ється, але вже не від страху, а від полегшення. Не вірю… не можу повірити, що таки наважилася.

— Я вдома… — тихо вимовляю в порожню кімнату, ніби для того, щоб зрозуміти, що це реально.

Кілька хвилин просто сиджу, доки дихання не вирівнюється. Потім беру телефон із сумки й дивлюся на годинник, час ще є в запасі, я все встигаю. Підіймаюсь і починаю розпаковувати речі. Одяг акуратно перекочовує в шафу, чомусь здається дуже важливим розкласти все на місця. Наче таким чином я остаточно відрізаю минуле. Косметику висипаю на туалетний столик у спальні: баночки, пензлі, флакончики — все це повертає відчуття нормальності, звичного укладу.

          Потім вирушаю на кухню, і заваривши ароматний чай, повертаюся до шафи, щоб вибрати вбрання на сьогоднішній вечір. Перебираючи сукні, блузи, джинси, зупиняю свій вибір на легкому блакитному сарафані із шифону. Одягаючи його, дивлюся на себе в дзеркало і вперше за довгий час мені подобається те, що бачу. Роблю легкий макіяж: трохи тіней, акуратна стрілка, рум'янець, який повертає обличчю жвавість. Збираю волосся у високий кінський хвіст, відходжу від дзеркала і відчуваю, як у грудях підіймається щось тепле та нове. Сміливість? Надія? Напевно, те й інше. Взуваю білі босоніжки, беру сумочку та біжу назустріч новому життю.