17

Розділ 17.

Надворі прохолодно незважаючи на те, що вже кінець квітня. Весна ще несміливо заявляє про себе. Іду швидким кроком, відчуваючи, як усередині прокидається давно забута іскра чи то від бажання змінити обстановку, чи то від майбутньої зустрічі. Кафе біля парку виглядає затишно: м'яке світло із вікон, дерев'яні столики, тиха музика у стилі софт-джазу. Коли входжу, вловлюю аромат свіжої обсмаженої кави, змішаної із запахом теплої випічки. Мій приятель уже сидить за столиком біля вікна, помітивши мене, тепло посміхається. Сідаю навпроти нього й одразу офіціантка приносить меню. Робимо замовлення — легка вечеря та моє улюблене біле напівсолодке. Коли нам приносять страви, він розливає вино по келихах, і ми випиваємо за зустріч. А потім починаємо їсти, і розмова сама тече між нами: легка, спокійна, несподівано щира.

— Ну… розкажи, як ти сама? — першим починає, відпиваючи із келиха.

— Нема чого розповідати… навчання, дім… Гера, як завжди сам по собі, — намагаюся посміхнутися, але виходить криво. — А ти? Як у тебе особисте життя?

— Та теж нічого цікавого. Все по-старому, — опускає погляд.

Збираюся з думками, перш ніж спитати про те, що давно мене цікавить:

— Ілля… можна питання? Тільки не ображайся.

— Запитуй, — злегка посміхається, але в його погляді прослизає обережність.

— У тебе… зараз хтось є? Чи… були серйозні стосунки?

Він глибоко зітхає і спирається ліктями об стіл.

— Якщо чесно… тільки недавно пережив важке розставання. Ми з Мар'яною зустрічалися майже рік… але видно не доля.

— Чому розлучилися? — намагаюся виглядати співчутливо, але всередині мучить цікавість.

— Вона постійно грала моїми почуттями. Боляче робила. Влаштовувала сцени, ревнувала, а потім сама ж витворювала таке, про що навіть згадувати неприємно, — на секунду замовкає, ніби думаючи, чи варто продовжувати. — Але я терпів. Бо кохав її. Думав, що все зміниться.

— А, що стало останньою краплею? — м'яко питаю.

Він відкидається на спинку стільця, погляд його тьмяніє.

— Вечірка у друзів. Вона… надто відверто танцювала з іншим хлопцем. Я спочатку подумав, що вона просто провокує, як завжди. Але потім… вона поцілувала його. На очах у всіх. Це вже було занадто. Я розвернувся і пішов. Після цього — все. Ми розлучилися.

Помічаю, як його долоні стискаються у кулаки. Мені його щиро шкода.

— Співчуваю… — обережно торкаюся його руки. — Ти все зробив правильно. Не можна дозволяти так із собою поводитися. 

— Смішно чути це саме від тебе, — підіймає на мене погляд. — Ти сама живеш у таких самих стосунках. І дозволяєш аб'юзеру витирати об себе ноги. Герман поводиться з тобою так, ніби ти річ. Скажи чесно — у тебе взагалі залишилося почуття власної гідності?

Застигаю і, опустивши погляд, напружуюсь. Дуже боляче слухати правду, яку сама знаю.

— Просто… важко все зруйнувати. Страшно. Я втомилася дуже, але… не можу наважитися остаточно… Я весь час думала, а раптом він зміниться.

— Він не зміниться, — хитає головою.

— Тепер розумію… Напевно, мені потрібна підтримка. Якби хтось допоміг. Якби не одна… — підіймаю очі та раптом, сама не усвідомлюючи, навіщо, говорю, — забери мене від нього!

— У сенсі? — незрозуміло витріщається на мене.

— Ну… ти ж казав, що я тобі подобаюсь… — слова плутаються, але тепер уже пізно зупинятися.

— Ліза… — повільно видихає. — Я міг би забрати тебе. Правда. Але… ти точно не готова до цього.

— Чому ти так в цьому впевнений? — гублюся.

— Тому що, щоб піти до іншого, потрібно хоча б відчувати до нього почуття, — тихо вимовляє. — А ти все ще кохаєш Германа. Хоч би як він з тобою поводився.

Нахиляється ближче і дивиться просто у вічі. Опускаю голову. Горло стискає так, що нічого не можу відповісти. Він трохи відводить погляд убік, ніби вибачаючись за свою прямоту, але не готовий взяти слова назад.

— Ти маєш сама прийняти рішення. Не через когось, — замовкає, а потім додає. — Просто подумай про це. І подумай про себе.