16

Розділ 16.

Пролетів місяць, за ним й інші. Здавалося вже, що ось воно те щастя, якого я так довго чекала. Ми настільки прив'язалися, що не могли й дня прожити без дзвінка одне одному, розмов ні про що чи просто поцілунків. Трохи раніше за місяць наших відносин я вперше залишилася з ним на ніч. Сказати, що зробила помилку? Мабуть, ні. Я по вуха вже закохалася в нього, та й він часто говорив про те, що закохався ще тоді, на дні народження друга. Загалом, у нас кохання… Маючи серйозні стосунки, ми часто сварилися, і чомусь причиною завжди була я. Він страшенно ревнував мене до приятелів-хлопців, змушував припиняти спілкування з усіма, хто так чи інакше добре ставився до мене.

— Жодної вулиці, ніяких подруг, ти сидиш удома! Треба щось купити, я до тебе сам приїду та привезу. Ти моя та крапка! — ось такі слова я останнім часом все частіше чула від нього.

А потім він забрав мене до себе. Я жила, як в золотій клітці. Улюблений хлопець був завжди поруч, тільки ось це поряд з часом почало переставати радувати мене. Наша казка почала руйнуватися на моїх очах. Його ставлення до мене різко змінилося. Він бачив мене своєю власністю, якою користувався при необхідності, решту часу десь пропадав. Вечорами часто затримувався допізна і навіть не писав мені, про дзвінки вже не могло бути й мови. А я кохала… Кохала настільки, що пробачала все, знаходила якісь відмовки на явні докази його зрад. Але одного разу не витримала і висловила йому все, що вже накипіло на той момент.

— Не подобається? Можеш бути вільною, я нікого не тримаю! А то надто розумна стала! — почула я у відповідь на свої претензії.

Тоді в мене щось надломилося всередині, я не витримала і пішла, голосно грюкнувши дверима. Вже вдома страшенно переживала, звинувачувала себе, ревла цілий день у подушку. Галя не знала, що зі мною робити, вона не стикалася з подібними проблемами, у неї з Артуром тепер не було жодних конфліктів. За кілька днів я не витримала і сама попросила у свого співмешканця вибачення. За що? Навіть не знаю, за що мені було вибачатися, якщо він сам почав так поводитися зі мною. Проте, принижуючись, благаючи про вибачення, я наводила собі вагомий аргумент, що кохаю його. Він заспокоївся і ми продовжили знову жити разом. Перемир'я цього надовго не вистачило… Буквально два тижні й зруйнувалася ілюзія щасливої пари. Знову купа нецензурної лайки в мій бік, що я дістала його своїми докорами та іншою фігнею. Ми знову розлучилися… Як відомо, на помилках навчаються? Мабуть, це не про мене. Я знову полізла у ці стосунки під назвою «Ліза+Гера», якщо, звичайно, вони такими були. Не знаю скільки разів він кричав на мене, не пам'ятаю скільки разів ми розлучалися і сходилися, здавалося цьому колу просто немає кінця… Піти сама не могла, бо кохала його…

          Йшов шостий місяць нашого так званого сімейного життя. Сварилися ми вже менше, тому що я просто перестала звертати на нього якусь увагу. Просто почала жити, як він — перестала його помічати. Ми спілкувалися та проводили час разом у міру потреби. Я теж заводила якісь романи на боці, але вони були лише для того, щоб не померти від нудьги. Нічого серйозного. Так я почала невелику інтрижку з хлопцем, з яким познайомилася на Дні Народження Артура. Тоді він чудово мене розважав весь вечір, а ще ночував у мене зі своєю молодшою сестричкою. Спочатку у нас були лише розмови та невинні прогулянки, жодних побачень. Хоча, часом я починала замислюватися, може настав час кинути свого співмешканця, і начхати на мої почуття до нього, у нас уже й так нічого спільного не залишилося.

          Як завжди ввечері самотньо сиджу на дивані з пледом. У квартирі тихо, навіть занадто, ніби повітря саме втомилося від самотності. Герман вкотре поїхав у клуб тусити з товаришами. У нього це вже стало звичкою, кидати мене одну вдома, а самому розчинятися в нічному житті. А я залишилася віч-на-віч із нескінченними спробами зрозуміти, коли саме мої почуття перестали мати для нього жодного значення. Гортаю телефон без особливого інтересу, думаючи, чим зайняти себе сьогодні. Може, сходити до Галки? Побалакати, поскаржитися на життя, випити «Просеко». У цей момент телефон несподівано починає дзвонити. На екрані бачу ім'я — Ілля. Дивуюсь, він рідко дзвонить просто так.

— Привіт, Лізо, — звучить його теплий голос, трохи хриплуватий. — Чим зайнята?

— Та нічим… повністю вільна, — посміхаюся сама собі: звичайно вільна. Як завжди.

— Тоді… може, зустріньмося? Я тут недалеко біля парку. Є затишне кафе. Прийдеш?

Моє серце здригається, приємно відчувати, що хтось справді хоче мене бачити.

— Так, давай. Через пів години, — закінчую розмову і різко підіймаюсь.

Усередині спалахує така легкість, наче хтось відчинив вікно і впустив у кімнату свіже повітря. Переодягаюся в ніжну сукню кремового кольору, яка довго припадала пилом у шафі, тому що мій співмешканець казав, що вона занадто проста. Укладаю локони, роблю макіяж і, накинувши піджак, виходжу з дому.

Шановні читачи, щоб не пропустити оновлення, підписуйтесь на автора, ставте сердечка і звісно чекаю на коментарі. Ваша підтримка дуже важлива для мене! Приємного читання)).