14

Розділ 14.

Приблизно за хвилин п'ятнадцять ми вже виїжджаємо за місто. А ще за хвилин десять припарковуємось біля якоїсь галявини, де яблуку нема де впасти. Машин якось забагато. Відстебнувши ремінь безпеки, повільно виповзаю з іномарки, тим часом мій залицяльник копається в багажнику.

— Візьми, понесеш це, — простягає мені м'який плед.

У руках у нього величезне відро попкорну та кілька бляшанок з колою.

— Навіщо це все?

— Придивися, на що схожа ця велика біла штука?

— Не знаю, якось все тут скидається на кінотеатр просто неба…

— Саме так і є, — знову посміхається своєю фірмовою посмішкою.

Чорт… він мені вже подобається зі своїми незрозумілими романтичними сюрпризами. Фільм виявляється смішною комедією з хепі-ендом наприкінці.

— Ліза, ну, як тобі? — запитує у мене, коли ми вже сідаємо назад у машину.

— Знаєш, я ніколи не бачила такого кінотеатру, а фільм так, взагалі, не підкачав.

— Розумію, — задоволено киває, — сам колись був уражений цим.

— Вечір у тебе, Гера, справді вийшов, немов величезний подарунок, перев'язаний таким самим величезним червоним бантом, — посміхаюся своєму мовному обороту.

— Далі буде ще крутіше, я тобі обіцяю, — натякає, що нудьгувати з ним не доведеться.

— О так, — потягуюсь на сидінні, — напевно, на мене чекають Альпи та лижі?

— А ти хочеш? — повертається у мій бік, — я серйозно.

— Ну, по-перше, ми з тобою тільки другий день разом проводимо, а по-друге, я не дуже люблю холод, та й якось лижі теж не дуже..

— Ясно, — перериває мене, — скажи прямо, що не вмієш їздити на гірських лижах. Це не проблема. Навчитися кататися можна за пару днів.

— Ні, — мотаю головою, — до Альп поки що нам з тобою рано.

— Дивись сама, я, адже можу відвезти й, не спитавши твого дозволу, — підморгує мені.

Він, правда, такий ідеальний і готовий моє життя перетворити на казку? Чи я вже божеволію? Якийсь він надто милий, і очі красиві, і посмішка шикарна, і поведінка, і голос….бррр. Ось усе життя шукаєш собі такого красеня, знаходиш і просто тупо не віриш, що він справжній, а не плюшевий. Все намагаєшся в ньому якісь вади знайти, чи що, а їх чомусь поки що не спостерігається…

         Не помічаю, як у салоні стає тихо та засинаю. Прокидаюся від того, що хтось акуратно прибирає з обличчя пасмо волосся, що вибилося. Розплющую очі й натикаюся на його зовсім ніжний погляд. Він так мило дивиться на мене, що усю порожнечу у серці просто заповнює теплотою. Якось не усвідомлено тягнуся до його губ, на що він теж трохи подається вперед. Ось чому перший поцілунок з хлопцем, з яким ще жодного разу не цілувалася, настільки приголомшливий? Це як хвиля, яка накриває з голови до ніг. Або як вулканічна лава, яка теж, своєю чергою, вже починає щось розпалювати в тобі. Ти ще не знаєш, як він цілується, смак його губ… Немов пробуєш уперше цей коктейль почуттів та сприйняттів, а потім, зрештою, просто відлітаєш. Під кінець ще трохи цмокаю його в губи, прощаюся з ним і на крилах щастя вилітаю з автомобіля у свій під'їзд.

          Засинаю вдома з усмішкою на обличчі, від якої навіть зводить вилиці. Через деякий час посмішка стає ще ширшою, тому що на мій телефон надходить повідомлення від нього: «Солодких снів, крихітка. Знаєш, а я, здається, знайшов те, що шукав так довго…».