10

Розділ 10.

До будинку нашого спільного загиблого знайомого ми дістаємося швидко, заторів не було. На подвір'ї помічаю велику кількість машин. Біля під'їзду курить декілька чоловіків та хлопців. Мій супутник вітається з усіма, і ми підіймаємося на другий поверх. Намагаюся не відставати від нього; чим ближче підходимо до потрібної квартири, тим сильніше відчувається атмосфера горя та розпачу. Двері прочинені. Хлопець зупиняється біля них і, трохи повернувши голову, запитує у мене:

— Ліза, ви готові?

— Так… — відгукуюсь хрипким голосом, але відразу ж прокашлявшись, кажу впевненіше: — я готова.

Кивнувши, він відчиняє двері й пропускає мене вперед. Коли входжу, тіло відразу ж огортає аура смерті, сліз та скорботи. На мене це все тисне, і важко дихати. Він розуміє моє замішання, тому, трохи взявши мене під лікоть, вводить у кімнату. Посередині зали стоїть труна. Біля неї на стільці сидить жінка; спершись на її край, вона ніжно гладить Вадима вздовж чуба. Це його мати. Вона щось шепоче йому, розмовляє з ним, а він спить… Він не схожий на покійника з посинілим обличчям, просто трохи блідий і все…

          Хвилин десять ми стоїмо там, де зупинилися, коли увійшли. Раптом вона схлипує і починає повільно сповзати зі стільця. Її відразу підхоплює якийсь чоловік. Попросивши когось із присутніх принести до спальні нашатирний спирт, він забирає її на руках до сусідньої кімнати. Далі все відбувається, як у тумані. Стою біля стіни, не рухаючись, коли двоє чоловіків у темному підіймають труну і повільно несуть її до виходу. Дерево тихо скрипить, одяг присутніх шелестить, хтось приглушено схлипує, але для мене всі ці звуки здаються далекими, наче крізь товсте скло. Лише дивлюся, як труна зникає у дверях, і відчуваю, як щось стискає груди.

          На подвір'ї вже чекає катафалк. Люди збираються мовчки, будуються у невелику процесію. Іду разом із Юрою ззаду, ноги рухаються самі, без думок і без почуттів. Холодний вітер шарпає край мого пальта, але я не помічаю. Дорога здається нескінченною, наче машина об'їжджає те саме місце по колу. На цвинтарі земля під ногами розкисає від ранкового морозу. Священник читає молитву, слова лунають глухо, нерозбірливо. Труну опускають у яму, мотузки натужно простягають крізь руки, хтось кидає першу жменю землі. У мене тремтять пальці, коли беру в долоню холодну грудку. Якась частина мене протестує, не хоче відпускати, а інша вже давно втратила сили боротися. Земля падає глухо, тяжко, як остання крапка. Коли могилу закопують, усі сідають до автобуса, і нас везуть у кафе на поминки.

          Під'їхавши, виходимо з транспорту та заходимо до приміщення, очі одразу чіпляються за поминальний стіл, який сяє тарілками. Сідаю поруч із якимись бабусями, хтось говорить промову, потім усі п'ють за упокій покійного. Починаю їсти борщ, але їжа не пахне, не має смаку. Люди кажуть, згадують, зітхають, а я сиджу серед них, наче тінь. Киваю, коли до мене звертаються, але сенс слів вислизає, наче вода крізь пальці. Навіть сльози не йдуть, бо в середині пусто.

          Коли все закінчується, чомусь опиняюся на вулиці вже сама. Не пам'ятаю, хто зі мною прощається, хто проводжає до зупинки, як сідаю у маршрутку. Майже автопілотом добираюся додому, відчиняю двері свого під'їзду і повністю знесилена підіймаюся сходами. Квартира зустрічає тишею, в якій чомусь звучить лише моє власне серцебиття. Вішаю пальто в шафу і скидаю взуття на підлогу, а потім заходжу до своєї кімнати. Светр із джинсами падає на стілець, немає сил навіть піти в душ. Просто лягаю на ліжко, не знімаючи покривала, і дуже швидко провалююсь у сон, ніби тікаю з реальності. Вперше останніми днями сплю міцно, без сновидінь.