9

Розділ 9.

Вдома вечеря проходить на відмінно, мамо, як завжди, постаралася на славу. Ми вітаємо тата із закінченням такого довгого та складного проєкту, над яким він працював близько п'яти років. А потім я лягаю спати, але заснути не виходить. Вже близько двох годин лежу в ліжку і думаю про розмову з Вадимом. Все… тепер це закінчилося… тільки не можу зрозуміти, чому він поводився таким чином? Взяти й так легко відпустити… навіть я не змогла б, мабуть. Усі думки крутяться біля одного й того самого: що ж сталося з ним? Мої думи перериває несподіваний телефонний дзвінок. Номер не знайомий.

— Алло? — розгублено відповідаю.

— Ти вбила його! Це все через тебе! Будь ти проклята, гадино! — істеричним голосом кричить якась жінка.

— Кого вбила? Вибачте, ви щось плутаєте, — може, просто помилилися номером…

— Ні, — простягає отруйним голосом, — це ж ти Ліза, подруга мого сина? Скоро ти за все заплатиш! І за те, що мучила його так довго, і за те, що вбила! Ти здохнеш, тварюка! Здохнеш!..

Скидаю виклик і відразу вимикаю телефон. Серце шалено б'ється. Син? Чий син? Що трапилося? Чому я? Як я могла вбити когось? Голова починає крутитися від цього. Розповідати батькам про цей інцидент, звичайно, не збираюся. Випиваю шалену дозу заспокійливого, яке мені хоч якось допомагає заспокоїтися, але ніяк не заснути. Всю ніч думаю, хто це подзвонив, хто ця жінка, до чого тут чийсь син?

          В універі з'являюся без косметики зі слідами безсонної ночі. Чорні кола під очима, бліде обличчя та жодного настрою. Галю сильно дивує те, як виглядаю цього ранку, я ніколи раніше не дозволяла собі приходити на заняття в подібному вигляді.

— У тебе помер хтось? — прямо в крапку потрапляє.

— Здається, я вбила когось…

Вона блідне, потім повільно опускається на стілець. В аудиторії нікого немає крім нас, усі вже вийшли по дзвінку на перерву і, користуючись цим моментом, розповідаю їй усе.

— Не бери близько до серця, це напевно, дзвонила душевнохвора якась, — намагається переконати мене.

— Вона назвала моє ім'я і сказала, що я вбила її сина…

— Мда… хріново! Про кого ж таки йшлося?

— Не знаю. Може, Вадиме? Він же хотів тоді зістрибнути з мосту…

— Якби хотів, то стрибнув. Він просто вирішив тебе налякати. Я думаю, що це просто чийсь злий жарт, — робить висновки.

Весь день минає у подібному стані. На великій зміні навіть не йду до їдальні, їсти зовсім не хочеться. Коли повертаюся додому, цілий вечір валяюсь у своєму ліжку. Хочу заснути, але сон відмовляється приходити. Вирішую включити телефон, може все-таки щось проясниться. Дзвінків більше не було з того злощасного номера, натомість надійшло кілька повідомлень. Відкриваю перше: «Доброго дня. Це Юрко, найкращий друг Вадима. Його більше нема. Вчора його збила машина. Похорон пройде завтра. Пишу, тому що Ви були його нареченою. Якщо захочете прийти, щоб попрощатися з ним, зателефонуйте мені». Мої долоні холонуть, і телефон випадає з рук. Як? Ми ж з ним розмовляли вчора… Виходить, він міг йти від мене і потрапити під машину… це я вбила його! Покликала його на цю зустріч і попросила припинити переслідувати мене. Він же був ще молодий, а я стала його вбивцею…

          Наступного дня вранці стою під прохолодним душем і ковтаю гірку грудку, що застрягла в горлі. Жінка, яка дзвонила, однозначно була матір'ю мого нареченого, що не відбувся, тут і гадати не потрібно. Вийшовши з ванної, беру телефон і натискаю на виклик абонента, який надіслав повідомлення. У слухавці лунає втомлений чоловічий голос:

— Слухаю.

— Ви надіслали мені вчора смс з приводу смерті Вадима… це правда? — невпевненим голосом починаю розмову.

— А… ви його дівчина?.. Так, це правда, він помер учора.

— Можете зараз дати мені адресу, я хочу поїхати до нього додому… його, адже вже привезли?

— Я зараз сам туди збираюся, можу підвезти. Говоріть свої координати, і я за годину заїду, ви встигнете? — пропонує співрозмовник.

Повідомивши йому, де живу, скидаю дзвінок і йду збиратися. Одягаю мамине чорне пальто з капюшоном, на голову пов'язую чорну хустку. Дрібні речі: гроші, телефон, носові хусточки й дзеркальце закидаю в сумочку, а потім виходжу у двір. Сиджу в задумі, коли поряд із моїм під'їздом пригальмовує авто. Водій відразу ж відчиняє пасажирські двері та кличе мене на ім'я. За голосом розумію, що це і є той самий Юрко. Перекинувшись кількома фразами тільки з ввічливості, ми розуміємо, що розмовляти не хочемо, та й чи потрібно зараз нам це?