8

Розділ 8.

Ох, цей чудовий світ сну! Тут тебе мало що турбує, тільки в ньому можна нормально відпочити від мирської метушні. Але бувають і мінуси, як, наприклад: будильник, що дзвонить, який-небудь родич, що кричить під вухом «підйом» або співає улюблену мелодію телефон. І ось зараз мій сон нахабно перериває смартфон. На дисплеї висвічується ім'я Вадим…

— Дівчинко моя, ти куди зникла? Я до тебе не можу додзвонитися. То ти спиш, то чимось зайнята, то недоступна… — одразу сиплеться на мене купа претензій, коли відповідаю на дзвінок.

— Не могла відповісти й що? Втрачати мене не обов'язково.

— Ти й так на відстані від мене, а зараз взагалі віддалилася…

— Це все, що ти хочеш мені повідомити?

— Ні, просто хотів почути твій голос…

— Ти розбудив мене! — висловлюю своє невдоволення.

— Вибач, я не знав…

— Ось тільки не потрібно звітувати, гаразд? Давай краще зустрінемося та серйозно поговоримо. Ти зрозумів? Серйозно!

— Так, звичайно, коли тобі зручно? — радісно питає.

Переводжу погляд на годинник — половина сьомого… через годину, якраз найкращий час.

— Приходь у кафе «Сакура» о восьмій?

— Добре, тільки ти не запізнюйся, будь ласка.

— Я постараюся.

— До зустрічі, цілую, — доноситься до мене перед тим, як завершую розмову.

Вдома вже давно зібралися усі члени сімейства. Виявляється, батько отримав довгоочікувану відпустку, а мати взяла залишки роботи додому, якісь чергові папери з будівництва та архітектури.

— Ліза, ти надовго? — цікавиться вона, коли вже одягаю чоботи у передпокої. — У нас сьогодні вечеря святкова на честь того, що тато закінчив проєкт і його заохотили відпусткою.

— Я постараюся за годину бути вдома, — відповідаю вже на сходах.

На вулиці тепло… Величезні пластівці снігу повільно падають з неба, намагаючись акуратно лягати на землю… Якась підозріло спокійна погода… Ні вітру, ні морозу… Кафе зустрічає вивіскою, що світиться різнокольоровими вогнями та приємним запахом кориці. Встигаю на зустріч хвилина за хвилину, хоча зазвичай завжди спізнюся. Мій так званий наречений уже тут.

— Привіт, радість моя!

— Досить вже всього цього… — закипаю, розводячи руками, — ти ж повинен розуміти, наскільки все це безглуздо…

— Мила, ти про що?

Зараз виразно розумію, що якщо хочеш чогось досягти, дій сам! Приймаючи допомогу від інших, ми показуємо, що справді слабкі в цей момент і потребуємо уваги… Але чи стала я слабкою, попросивши допомоги в Іллі? Ні! Навіть якщо й так, я цього ніколи б не визнала.

— Ти чудово знаєш, про що я…

— Просто тоді… на мосту… не знаю, чому так вийшло. Ти мені дуже подобаєшся, скоріше, я навіть кохаю тебе… але весілля — це дуже відповідальний крок. Напевно, я збожеволів від тебе… Розумію, що тебе краще відпустити, бачу, що ніколи не станеш моєю, але не хочу вірити в це…

— А я думала, до тебе вже не достукатися… — здається, він починає нарешті адекватно думати…

— Я поводився, як придурок… вибач. Знаєш, сьогодні я бачив уві сні, як падаю з величезної висоти… хто знає, — посміхається, — може, це означає крах моїх надій?

Нічого не відповідаю. А що мені йому сказати? Я бачила такий самий сон… це може нічого не означати.

— Більше не діставатиму тебе… Я, напевно, піду, не можу зараз ось так просто і легко спілкуватися з тобою, вибач. Не сьогодні принаймні.

— Нічого, я все розумію, — киваю головою і проводжу його поглядом. Сумно навіть якось… щойно був поряд і ось уже ні.

Щоб не пропустити оновлення, підписуйтесь на автора та ставте подобається — тиснить на сердечка. І звісно чекаю на ваші коментарі. С повагою, ваша авторка).