5.1

Розділ 5.1.

Ідемо з Іллею та його сестричкою до найближчого кафе. Години дві там веселимось і дуріємо, як діти, обмазуючись морозивом. Зате наша плакса більше не реве. Потім мені дзвонить мама та повідомляє, що вони терміново їдуть. У бабусі стався гіпертонічний напад, і вони сьогодні залишаться ночувати у неї.

— Ліза, як гадаєш, малої завтра від морозива погано не буде? — пошепки запитує у мене хлопець.

— Після такої кількості, все можливо, — посміхаюся. — Може, до мене в гості підемо? Тут недалеко. Я вас піцою пригощу.

— А давай, — він з радістю відгукується на мою пропозицію. — Так вона, хоч вередувати не буде, бо боюся, вдома знову влаштує мені концерт.

Усі разом ідемо до мене. Я розігріваю в мікрохвильовій печі піцу, заварюю чай і ми зручно влаштовуємося у вітальні перед телевізором. Аліса дивиться мультики, а ми згадуємо вечірку і весело сміємося. Потім наші веселощі плавно переростають у гру «наздоганяння» і ми починаємо біситися, наче божевільні. Бігаємо квартирою, кидаємося спочатку подушками, а потім усім, що потрапляє під руку. Я навіть примудряюся запустити в нього віником. Добре, що ніхто не плаче, падаючи чи ударяючись об щось. Потім наша малеча втомлюється і засинає прямо на дивані. Пропоную перенести її до моєї спальні, ми укладаємо сплячу на ліжко і тихо прикриваємо двері.

— Тепер навіть не знаю, коли ми додому підемо. Вона якщо засне, то може проспати до ранку, — захекавшись, видає він.

— Мої батьки лише завтра приїдуть. Забий на це, залишайтесь у мене.

— Ну, не знаю… якось незручно ночувати у дівчини.

— Досить ламатися, — обурено запускаю в нього подушку.

— Це хто ще ламається! — з льоту ловить її та кидає назад.

Ледве встигаю ухилитися від неї. Смішно дивитися, як ми намагаємося не кричати й поводитися тихо.

— Лови! — жбурляю в нього велику м'яку іграшку.

Він відхиляється і вона пролітає повз, а у відповідь кидає якусь фігню, яка боляче потрапляє мені до передпліччя. Вигукую від болю, рука починає пекти. У мого гостя одразу пропадає весь ігровий азарт, він моментально підходить до мене. Пара секунд і він уже оглядає мою руку.

— Потрібен холод, у тебе є лід?

— Ні…ой, тобто так, — якось навіть дар мови втрачаю. — Треба пошукати…

Хлопець сам вирушає на кухню. Трохи порившись у холодильнику, мабуть, знаходить те, що шукав, бо несе в руках рушник і пакетик, від якого трохи йде морозна пара.

— Сядь на диван, треба прикласти лід, можеш навіть лягти.

Слухняно виконую всі його вказівки, тому що сперечатися з ним якось не хочеться і навіть не тягне за такого дикого болю в руці.

— Сильно болить? Потерпи трохи, я тільки прикладу і все.

Відчувши, як біль повільно починає вщухати, полегшено зітхаю.

— Вибач, я не хотів, — винувато дивиться на мене.

— Все нормально, — розтягую губи в посмішці, — до весілля заживе…

Він мило посміхається, а я розумію, що жарт зараз до моєї нагоди підходить, але це зовсім не додає мені настрою. Вирішаю поділитись з ним своєю проблемою.

— Мені потрібна твоя порада в одному делікатному питанні…

— У тебе щось трапилося?

— Так… загалом, я походу скоро вийду заміж. І мені потрібно терміново якось цього уникнути. Ти мені допоможеш?

Від несподіванки він підіймає голову і довго дивиться на мене, потім видає:

— Добре, допоможу. Що потрібно зробити?

— Річ у тім, що моя відмова може дуже поранити майбутнього нареченого. Минулого разу він мало не стрибнув у мене на очах з мосту, коли я повідомила, що ми більше не зустрічатимемося. Саме за умови вийти за нього заміж, він переліз назад і не стрибнув. А я не хочу ніякого весілля, розумієш?

— А якщо сказати, що твої батьки проти?

— Якби все було так просто… Ти його не знаєш, він обов'язково щось придумає, щоб умовити їх.

— Він, що з крутих? Має зв'язки?

— Ні, — негативно мотаю головою. — Просто звичайний хлопець.

— Тоді я поговорю з ним, і сподіваюся, він тямущий і все усвідомить. Якщо ж ні — зберу друзів і постараюся ще раз пояснити, тільки вже в деталях.

— Стоп! Я просила про пораду чи допомогу, а не про те, щоб ти начистив йому фейс!

— А я тобі, як сказав? Що поговорю із ним. Але якщо цей лох не зрозуміє, або мало того зачепить тебе, я йому в реалі начищу пику. До речі, хто він?

— Мишкін Вадим.

— Вау! Шикарне прізвище! Мишкіна Ліза — як тобі?

— Припини блазнювати!

— Все, рот на замку! Тільки не дуйся, гаразд?

— Вже пізно, я постелю тобі в другій спальні, а сама ляжу тут, — позіхнувши, збираюся йти в кімнату батьків за постільною білизною.

— А є варіант — ти і я в спальні, вітальня порожня?!

— Є варіант — я тут, ти в спальні, або я спальні, ти в вітальні! Іншого не дано!

— А якщо ти в спальні на ліжку, а я в тій самій кімнаті, але на дивані? Я бачив, що він там є!

— Ха! А ти в гостях за словом у кишеню не лізеш!

— А то! Ну, як альтернатива того, що ти запропонувала?

— Ти спиш у спальні та крапка! Радуйся, що я не стелю тобі в коридорі на килимку біля дверей.

— Упс… а я й забув, що ти тільки на вигляд яблучко, а насправді той ще недогризок… — додає, коли заходжу до кімнати батьків.

— Я все чула!

— Сонце, я жартую, — простягає театральним голосом.