1

Розділ 1.

Як завжди, мій чудовий світ Морфея обриває мелодія будильника. Починається черговий день, у якому потрібно боротися, щоб хоч якось залишитися на плаву в цьому не ідеальному світі. Життя — штука важка та сувора. Якщо ти мила з ангельським характером знай, тобі не вижити в таких яскравих колообігах долі, так що залишається лише одне — стати сильною. Мене звуть Єлизавета, а для друзів просто Ліза. Колись я була дівчинкою-кульбабкою, але доля підставила мені таку підніжку, об яку я сильно спіткнулася… Достатньо лише однієї помилки, і ти змінюєшся зовсім в інший бік. Характер жорсткіший, пріоритети вищі, гордість і ненависть до кривдників просто б'є фонтаном. Для мене кохання було чистим і світлим почуттям, але життя змусило подивитися на нього з іншого боку. Тепер це не більше ніж фізичний та хімічний потяг.

          Насилу вставши з ліжка, абияк збираюся в універ, в якому навчаюсь на першому курсі. У мої плани входить здобути вищу освіту, щоб побудувати кар'єру. А як її побудувати, якщо не відучитися всі п'ять курсів у виші, а потім влаштуватися на роботу в престижну фірму. Є ціль? Значить, треба йти до неї напролом. Ціль у мене є, і тому я йду до неї з розпрямленою спиною і гордо піднятою головою. У мене є все: сім'я та знайомі, друзі та найкраща подруга, але немає однієї… тієї самої людини, яка зуміла б розтопити цей лід у мені. Я розчарувалася у хлопцях. Так, у мене були шанувальники, але я використовувала їх як ходячі гаманці або просто для того, щоб тупо не збожеволіти від нудьги. З жодним з них я не зустрічалася, жодного не кохала, і ніхто з них мені не подобався. Всі вони були добрими тільки, як друзі, не більше…

Коли все ж таки вибираюся з дому і приїжджаю автобусом в універ, як завжди, в коридорі мене зустрічає Галя. Це моя найкраща подруга, з якою ми дружимо ще зі школи. Вона завжди має нескінченний запас новин.

— Привіт, Лізо, — підбігаючи, вітає мене.

— Привіт, щось новеньке? — повертаюся до неї, приготувавшись почути останні плітки нашого навчального закладу.

— Багато чого, звичайно, але все досить нудне, — робить кислу міну.

Вона є своєрідним фільтром новин, вони поділяються на нудні та неймовірно цікаві. Саме неймовірно цікаві й дізнаюся від неї. Дзвонить дзвінок і ми квапливо прямуємо до своєї аудиторії. На перших двох парах продовжую досипати, спершись на свою руку. Вириває мене із цього стану звук повідомлення. Витягнувши із кишені свій смартфон, дивлюся на відправника. Це Вадим… Черговий шанувальник, з якого я потихеньку трясу гроші. Терпіти не можу проводити час з тими, хто навіть, хоч якоюсь мірою не подобається мені, про кохання можна і не заїкатися.

          Я повністю заборонила собі кохати. Це надто важко — розлучатися. Коли все ж таки закохувалась, ця частинка зберігалася в мені дуже довго, можливо, навіть назавжди, тому не можу собі дозволити знову страждати. Якщо говорити коротко, то в мене був бойфренд, ми з ним пробули разом десь приблизно пів року. Все було чудово, доки я не довірилася йому і не переспала з ним. Виявилося, він усі ці місяці чекав своєї мети й, досягнувши її, просто кинув мене практично наступного дня. З того часу я перестала вірити всім хлопцям, у них у всіх мозок розташований між ніг. Звичайно, досі кохаю його, але стільки ж і ненавиджу. Тому не можу дозволити собі кохати когось. Всі залицяльники в принципі, і діляться для мене на тих, хто подобається і тих, кого терпіти не можу.

          А терпіти не можу Вадима, але, як кажуть — «хочеш жити, умій крутитися». Набираюся духу, щоб відкрити повідомлення: «Сонечко, доброго ранку. Вибач, що раніше не написав, був зайнятий. Сьогодні будь милою, зрештою, прийди та прогуляйся зі мною. Чекатиму тебе на ковзанці о восьмій вечора. Одягайся тепліше, цілую, сумую». Хочеш, не хочеш, але треба писати відповідь. Ну, не вмію я просто одразу посилати людей, сама розумію, що їм теж важко потім буде. «Привіт, обов'язково буду на місці у призначений час, бувай», — надсилаю йому повідомлення. Ось так: не цілую, не сумую… терпіти не можу всього цього. Заняття добігають кінця. Щось запам'ятовую, щось пропускаю повз вуха. Все, як завжди. Після останньої пари плетуся додому і просто відключаюся, коли лягаю, на давно вже рідне, ліжко. І знову мене будить щось, а скоріше хтось. Мій телефон не припиняючи, дзвонить уже хвилин п'ять. Якось підіймаюся з ліжка і йду до письмового столу, на якому він заряджається. Кому ж я знову так знадобилася? Ці внутрішні роздуми перериває неприємний голос мого кавалера.

— Крихітка, — простягає він, — ти знову спізнюєшся.

— Вибач, виправлюся, вже одягаюсь, — відповідаю все ще сонна від сну.

Подивившись на годинник, випадаю в осад — я проспала годин п'ять, ніяк не менше. Швидко зібравшись, біжу на зустріч. Сьогодні збираюся покінчити з цією дурною грою. Він безперечно мені не подобається, іноді навіть здається, що мені все в ньому бридко. Чому в мене до нього така огида я не розуміла.