ЧАСТИНА 14 1976 Сльози

ЧАСТИНА 14

1976

Сльози

Хата млинаря Остапа стояла самотньо і була вона не заселена. А незаселена тому, що в селі знали - Олесь може живий і колись може повернеться. Трави на подвір’ї косили сусіди, гледіли, щоб хто не зробив якої шкоди. От час прийшов і Олесь повернувся.

Калина тиждень мила підлоги, вікна, збирала сміття та павутиння. Зранку другого тижня з вулиці почули мекання. Олесь, Калина з Гнатом вийшли і віри не йняли – посеред двору стояла припнута шнурком коза з малим козеням, а в клітці з тонкої сітки - чималенька купа курчат! За всією цією живністю стояли і щиро посміхались люди.

• Олесю! – закричав якийсь пан. Ти не спізнав ми! То я, Маркіян, сусід твій!
• А я - Юрко Пустоголов!
• А я – Маркіяна брат Петрусь!
• А я – Аничка!
• А я – Даринка.
• А я…

Прийшло безліч людей. Олеся пам’ятали. Вже і гуску принесли, і двійко каченят. Олесь розчулився до сліз, а потім господиньки позносили різних наїдків, а господарі різних напитків.

• То стіл з хати Довида корчмаря. Файний хлоп був, – сумно пригадали, пом’янули. Довида, Хану, діток їхніх.
• Ну та німецька франца всіх жидів ту змордувала!
• Та не лишень тут, всюди де були і звідкаля не повтікали - Юрко налив ще, і знову мовчки випили.

Хтось з жіночок схлипував. А потім був пишний сирник і пригадали собі – ким Олесь був до війни. Але сирник спробували, відклали і попросили оповідати про страшне пережите в буцигарні і в таборах. Олесь і розказував, але не все, дещо занадто боліло. Тут вже сльоза в Олеся виступила. Починало сутеніти і Грицько, новий голова місцевого колгоспу, подивившись на пусті стіни сказав:

• Щось тутка не вистачає на стінах…
• Точно, Гриць, точно. Я знаю що! - підхопив Маркіян.
• Образа файного!
• Так, Аничко! Так!

Всі жваво підхопились, Калина з Олесем навіть не встигли зреагувати і вибігли з хати.

• Олесю, де то вони всі? Може щось не так?

За якийсь квадранс часу, а може і менше, в двері занесли великий гарний образ Матінки Божої з маленьким Ісусиком на руках, потім ще два образи – один з Ісусом, який дивиться сумно і з Марією. Марія посміхалась до людей. Наприкінці - два різьблені по дереву портрети. Шевченко і Франко.

• То - «Будителі», на, повісиш си їх.

І приніс «Будителів» не хто інший, як голова колгоспу Гриць. Комуніст, до речі. Розмова затягнулась, погомоніли, і тут Грицько питає Калину:

• Пані Крукова, а хто ви є за фахом? Чим сі там займали в Москальщині?
• Діточок я в школі вчила. Українських. І місцевих різних. Українська для наших і російська мова та література.
• Ну то я знаю, хто в нашій школі теперка нова вчителька! Завтра до мене в сільраду заяву писати, і вйо до школи! Всі знают, де то є, добре?
• Мені, пане Грицю, якось ніяково.
• Та шо таке – ніяково? А хто то діточок вчити уму-розуму буде? І ніяких відмовок, Калино!

Так зранку і було. Маленька хатинка слугувала за школу, Калина - вчителька мови і літератури, пан Івась - вчитель математики, фізики, хімії. Заодно і фізкультурник, і вчитель праці. Пані Степанида Олександрівна - вчителька іноземної мови, іноземної літератури і ще там чогось. От і вся школа в селі. Добре, що хоч така.

Того ранку Олесь пішов глянути на батьків млин. Неділя, після Служби за Олесем і Гнат з Калиною. Вже здалеку було видно вкопані палі, залишки стін. Обгорілі залишки. На місці греблі лишень якісь залишки і клапті дерева. Ставу не було. Росли буйні трави та очерет. Олесь стояв мовчки, став навіть ніби нижче зростом і біліше головою. Мовчки плакав. Одна думка не йшла – «За що то мені? За що»?