ЧАСТИНА 13 1946 Отдай сюда

ЧАСТИНА 13

1946

Отдай сюда

Остап сидів в ізоляторі другий рік. Як прийшла Червона армія 1944 року, так за місяць на млин прийшло за Остапом НКВС і поїхав він в слідчий ізолятор, в Бригідкі. Сидіти на нарах.

Два рази був у слідчого на допиті. Лишень два рази. Перший раз 1945 року. Тоді били і називали «фашисскім старостой». Вдруге була очна ставка з Олесем 1946 року. Олеся витягли з криївки у лісі, попередньо пригрозивши закидати знайдену собаками криївку гранатами. Але хлопці були важко поранені і навіть не чули погроз. Тому й не підірвали себе самі. Можливо і даремно. А може і ні. Знає лишень Немезида, а може Бог?

Суд був, на відміну від слідства, швидкий і показовий з оглядом у пресі і фото «подлих Бандеровцов, кровавих убійц». Але для якої мети владі «Бандеровци і прєдателі» занадобились живцем? Того вже не дізнається ніхто і ніколи. Може для якогось ще більш грандіозного судилища? Вирок - по 25 років кожному суворого режиму, «бандерівський стандарт». І поїхали Остап з Олесем в різні далекі Сибірські місця. А як же ж? «Вмєстє отєц і син – нє положено». Остапа етапували в Сіблаг, в Тайгінський табірний пункт №2 в с. Тєплінка біля глухої станції “Тайга” валити ліс, а потім, на розсуд начальника табору – можливо муку молоти. Олеся в Ахлунське відділення №6 в Темир-Тау на підсобне господарство на станції Амзас. Все це горезвісний ГУЛАГ і мало хто з нього виходив живим. За кілька років Олеся і ще декілька тисяч українців перевезли в Норильск.

На пероні – в ряд охоронці – червоноармійці в ватниках, шапках-вушанках, з ППШ. З собаками. Собаки гавкали.

Попереду командир в «офіцерському» кожусі, фуражка. Йде пара. Холодно. В фуражці, а він терпить, роблячи звірячий суворий вигляд. Ув’язнені, брудні, небриті, вискакують по одному з вагону на перон. Серед них Остап. Офіцер, через холод злий. Обличчя люте. Він спльовує і поза собачий гавкіт кричить:

• Прєдатєлі! Врагі народа! Построілісь бистро в колону по два чєловєка! Бєгооом я сказал!

Мабуть, в Олеся зустріч була такою ж. І потягнулось життя двох ЗК, сіре, чорне, зимою біле. Як нудний і нескінченний сон. Олесь дізнався з «маляви», де тато Остап. Але що з ним, так і залишилось загадкою. Табірна пошта мовчала.

Два зеки тягнули важку колоду. Дуже важку. Стогнали від напруження. Зеки небриті, змучені, худий Остап. Але в таборі працюють не всі. За мішком з припасами на спині Остапа голодними звірячими очима спостерігали два урки. З-за великої купи колод, і план в них вже був готовий.

Бранці після вечірньої переклички сіли на нарах погризти сухарі і хоч про щось потеревенити, аби не здуріти від цієї табірної одноманітності повністю. Але тут почав здійснюватись лиховісний план захоплення чужих припасів. Наспівуючи якийсь блатний мотивчик, проходом поміж нарами до Остапа з іще декількома увязненими, сунула блатна парочка. Вони йшли, специфічно вихиляючись урізнобіч. Страх – головний аргумент тюремної психології. Різко один присів поряд з Остапом і голосно загиготів:

• У тю тю тю тю. У тєбя же єсть кусочек сааала, - однією рукою він робить рухи під коцом і дістає мішечок з чимось. – Надо, падла, дєлітса. Отдай сюда!

Остап підхоплюється. Назустріч рвучко встає блатний. Остап хапає його за грудки, але блатний цього і чекав. В його густо татуйованій руці була заточка. Три різкі удари в серце.

Того літа Сталін помер. 1953 року не стало ката. Перевели Олеся з Темир-

Тау в «Горлаг» Норильський. Олесь спав і йому снилась Міріам, чи Маруня. Снилось літо, сонце, батьківський млин. Маруня уві сні цілувала в губи і казала, що все так, як не треба, але все так, як треба. Олесь прокинувся і пробував зрозуміти – як то.

• Олесю, тут щось в зоні назріває. Чуєш, – на вухо шепотів сусід .
• Що назріває?
• Блатні зовсім озвіріли, начальство їх покриває. Ми будем повставати.

Ми захопимо зброю і будем карати блатних.

• Коли?
• Нині Грицяк буде мову мати, нині і взнаєм.

«Зони» повставали одна за одною, терпіти вже небуло сил. «Воля або смерть» - гасло стало летючим. Але що з того? В’язні боролись і, вмираючи, співали «Ще не вмерла…» Олесь дістав чергову кулю і черговий раз Немезида його пощадила.

1960 Олеся амністували і перевели на поселення в селище Угрюмкі. В родині таких же поселенців і зустрів Олесь свою долю - Калину. Чимось вона була схожа з Міріам, така ж чорнява і така ж розумна. За словом Калинка в кишеню не лізла, бувало і вірші писала. Вчителювала, вчила грамоти діточок, а за рік і свого вродила - Гната. 1976 року закінчився термін і Олесь разом з дружиною і сином повернулись з забутого Богом сибірського села-поселення Угрюмкі та Гнусявіна у рідне село.

Гнат ріс на радість Олесю та Калині розумним хлопцем.

Того дня Олесю було на душі весело. Він знав, треба повертатись додому. Бог зберіг його, дав таку гарну дружину і синочка. В Калини вже нікого не залишилось, батьки не дожили, а всю родину на Тернопіллі НКВД знищило, їхати до Олеся на Батьківщину було найвірнішим.