ЧАСТИНА 12 1945 Помста

ЧАСТИНА 12

1945

Помста

Моторошне місце з моторошною страшною історією. Починаючи з 1889 року і до сучасних днів місце гріха і помсти за гріх. Тюрма на Лонцького. Немезидо, твоя гра тут просто страшна.

В тюрмі, кабінет полковника НКВД. За столом сидить полковник, медалі, обличчя зле, він щось пише олівцем (або ручка з пером). Випростався і з перекошеним обличчям (наслідки контузії) кричить:

• Людка!!! Людка!!! Бля.

Похапцем заходить у військовій формі секретарка Людка і говорить:

• Слушаю, таваріщь палковнік.
• Людка, майор Капитка там уже прішол?
• Так точно, таваріщь палковнік! В прійомной он.
• Сюда єво давай!
• з нетиповим російським обличчям, молода, красива, з короткою стрижкою мала свої жіночі плани на полковника. Дарма що жонатого. Полковник щодо Людки вже все давно вирішив. Жінка скоро їде до мами під Рязань.

Майор Копитко боявся полковника. Всі боялись. А такий боягуз і лизоблюд як Копитко боявся страшенно.

• Визивалі, товаріщ полковнік? Майор Капитка па вашему пріказанію прібил!
• Прісядь майор, прісядь. Сєсть у меня ти всєгда успєєш, ха-ха-ха!

Полковник сміється і від цього обличчя в нього ще страшніше. Копитко ледве живий тихенько присів на табуретку (в кабінеті була одна табуретка і вона була прикручена до підлоги). Майор спробував підсунути табуретку, але не зміг. Полковник прокашлявся, сплюнув на підлогу і хриплим голосом продовжив:

• Капитка, завтра я на тєбя прєдставлєніє падам. Засідєлся ти в майорах.
• Пора тєбє майор уже подполковніком ходіть! Правда? А-ха-ха-ха-ха !

Задзвонив телефон. Полковник бере слухавку і через пару секунд хутко встає, майор, так само дивлячись на полковника, підривається:

• Полковнік Міртов слушаєт. Єсть. Так точно. Слушаюсь. Актівізруєм. Виполняєм. Єсть.

Полковник кладе трубку і сідає в крісло, чоло в нього мокре. Майор стоїть, трясеться, він думає, що дзвонив сам верховний.

• Генєрал звоніл. Майор, нє бить тєбє падпалковніком. Нє бить. У ха-ха-ха-ха! Будєш гвардії падпалковнікам! Понял?
• Да, - майор білий як смерть, нічого не розуміючи, говорить. – т-так т-точно.
• Два дня у тєбя, падпалковнік, собєрьош мнє двє толковиє групи по 6-8 чєловєк, должни одні умєть па-польскі калякать, втариє - па-украінскі. Понял?
• Так точно. По-польскі і по-украінскі.
• Пріказано тут такую кашу заваріть. Ух. Одні должни украінцев, другіє поляков. Понял? Украінци поляков і наоборот. Стучі капитамі, Капитка. Понял?
• Так точно.
• Людка! Людка! – полковник вже не кричав.
• Найді мнє Авроськіна і скажеш єму, пускай Капитку засєліт в квартіру, ту што от фашиста полковніка осталась. Копитка, понял? Виполнять!

Квартира з високими стелями. Старий австрійський дім. Майор, його дружина (типова російська селючка) з дитиною на руках з роззявленими ротами ходили по просторій, багато облаштованій квартирі. На полиці каміну стояла мінора (зрозуміло, в кого німці колись забрали квартиру).

Звечоріло і за столом сидить п’яний майор (вже підполковник). В кімнату заходить його дружина в нічній сорочці і радісно говорить:

• Льошенька, гля какіє я тут в комодє платішка нашла! Красівиє! Заглядєніє!
• Дура ти, Клавка, ой дура дурная. Ето ж рубашка ночная. Дура! Вот правільно мєсниє про такіх как ти поют – юбка кльош, на ноге кальош, на галаве бєрєтка, сразу відно, шо совєтка! Тьфу...

Село палили в неділю зранку. І костел і церква стали за одну годину могилами, потім ще півдня дві групи - «польська» та «українська» - добивали по домах тих, хто не пішов послухати свою останню службу Божу. Божу? Дехто вижив і вони, плутаючись, розповідали про поляків та бандерівців, які розмовляють по-російськи.

Біля самого Львівського театру опери та балету, збоку - чудовий драматичний театр графа Скарбека або Марії Заньковецької тепер, з 1836 року започатковано ту будову. Які ж потаємні закавулки в цій знаній споруді. Міфи і привиди часів живуть тут, так само як і в Оперному поряд. Є зліва прохід до внутрішнього дворику, чи просто якийсь технічний під’їзд, а в ньому маленькі дверцята до квартири двірника. І хто може знати всі ці нори і закавулки? У маленькій квартирі двірника, необхідно підняти стареньке ліжко – відкриється потаємний вхід, а за ним - сходи у доволі глибокий та сухий підвал. Це був таємний штаб Львівської боївки УПА. В самісінькому центрі міста, під залом, в якому давали концерти і вистави «червоні» співаки і грали такі самі «червоні» театри, збирались часами люди, які не ходили в сам театр. Смак і освіченість не дозволяли їм спостерігати за розвагами простого «червоного» плебсу.

Тато вже був геть сивий. Олесь привітався. На столі світила гасова лямпа, за столом сидів старий знайомець і ще два молодші хлопці.

• Дай Боже, панове. Слава Україні.
• Дай Боже, Цукор. Дай Боже, Героям Слава.
• А де пан Микола? – запитав Олесь.
• А Стефко Цівбак вже загинув. Як навесні троха комуну карали, Стефко і загинув від гранати. Упокой Господи його душу.
• Упокой…
• Давай пом’янем і розкажем ті, шо си діє тепер. А новина невтішна.

Невтішна новина була про знищене піді Львовом село Медівці. Село було з двох половин, української та польської. А влада поширювала чутки, що то поляки спалили церкву і півсела та інші чутки – українці, бандерівці спалили костел, вбили ксьонза. Сталін готувався до операції «Вісла». Але те, що комуна щось готує, було ясно. Але ті, що чудом врятувалсь, свідчили – «поляки» та «бандерівці» між собою розмовляли і матюкались російською.

• Цукор. Ти розумієш, що ті сатанинці роблять?
• Так, Тато. Вони сіють кривавий розбрат і смерть.
• Наша дівчина в управі НКВД змогла вкрасти накази. Ми знаєм, хто там керував. Майору дали підполковника і мєшканє. На Зеленій, ти добре знаєш то мєшканє, ага. Най би їх кров залєла!
• Так, певно всі чорти збираються в одному місці.
• То нова адреса Будяка. Два пістолети. Ти добре знаєш, що робити.
• Так, Тато, я добре знаю.