ЧАСТИНА 11 1942 Кара

ЧАСТИНА 11

1942

Кара

• Лис, давай міх скорше, треба щезати. А ми багато маєм…

Олесь і хлопці похапцем запхнули зброю у міх, який тримав Лис. Ще два молоді хлопці чатували, один трохи лівіше вулицею, другий правіше.

• Файно там на горі, «всмажили» тим пуцвіркам? Чути було троха. Останній постріл особливо.
• То нічого , файно Лис. На, бери, то їхні «Парабелуми», документи, форма, чоботи, ще якісь папери. Троха ми попсули шкіру їм.
• Та облиш, Цукор, то сі все попере і зашиє. Ми їм маскарад на Різдво прирехтуєм. – Лис щиро радів в передчутті.
• Вам далеко той здобуток нести?
• Нє, не дуже, троха. Там за Кайзервальдом наша боївка має схованку. Ми вже назбирали цілий арсенал. Машінґвера маєм, такого на строчку. Прийде час, дай Боже буде команда і …

Виходили з міста всі разом, через Кайзервальд. Аґрус і Будяк пішли довкола Львова по домах. Олесь пішов до свого села. До тата. Автомат, пістолет і одну гранату ніс з собою. За добу лісами вийшов на околицю свого села. Було ще темно, гавкали сільські собаки. Блимав вогник лишень у млинарні.

• Тату, як я за тобою скучив.
• Я за тобою теж, Олесю, - обіймались на вході.
• Ходи, мамцю поцілуєш, братиків і сестричку. – Остап зрадів нічному гостеві.
• Та на світанню хіба. Пізно ще трохи.

Братики вже стояли в коридорі і виглядали один поперед одного. Не пізно, ні.

Ходи, Олесю, погодую ті, ходи сину. – Оксана швиденько почала поратись, а Олесь навпаки почав збиратись до Міріам. Остап затримав сина:

• А ти ж нічого ще і не знаєш, Олесю. Нема більше твої гарненької жидівочки.
• Що ти кажеш, тату? Як нема? Де вона? Де?
• Вона, Олесю, вкоротила собі віку. Повісилася, прости її Господи душу безневинну.

Олесь стояв біля входу, на очах сльози. Він не міг повірити, ну ніяк в то не вірилось. Так, львівські події жахали, гетто, худі і змучені євреї з жовтими зірками і сірими обличчями, їх потім всіх кудись забрали. Але тут в цьому селі глухому, ні.

• То, сину, два наші лайдаки місцеві – Орко і Місько. Тиждень вихвалялись, гнойкі, що ґвалтували жидівку. А Довида з Ханою застрелили. Ото отак-от.
• Як же то, тату? Мамо? Зґвалтували? – В очах Олеся бриніли сльози…
• Вона ж охреститись вже хотіла, для мене. – Олесь почав плакати.
• Все намарно, Олесю, намарно. А малих дітлахів та й решту всіх жидів вони забрали. Кажуть на смерть їх повезли. Всіх.
• Прости і сохрани Господи. – Оксана хрестилась і плакала.

Олесь розумів – часу мало. Його прізвище і адресу «німецький порядок» має і сюди прийдуть перевірити. А треба швидко побачити тих двох місцевих пуцвірків і покарати.

Покарати лютою смертію. Так, але ж доля вже всім присудила своє покарання, Олесь був лише пішаком у Великій грі Немезиди, чи там ще когось.

• Орку, нашо ми закусювали в старої Одарки тою рибою?
• Міську, ти сам мене до тої відьми затягнув! Ходи, ходи, самогонки шкляночку. Ти, піяку францюватий, що ми мали робити? Наша робота – шлідкувати – хто ту в село приходит і за чим.
• Йой, та риба зара ми з дупи вискочит! Мушу до виходка. Ти йди там сам подивисі, потім та стара нам сама заплатит - бігме!

Орко побіг до виходка за останньою хатою, Місько поважно поправив карабін на плечі і з гордою пикою почимчикував до центру села.

• «Я встигаю! Я встигну! Де той куревський виходок?»

Орко встиг. Але зі своїм карабіном до середини – ну ніяк. Довелось збоку карабін приперти до виходка. На дворі гуділи джмелі і чувся цвіркун. Було тихо. Орко був трішки п’яний і абсолютно щасливий. Він встиг. Встав, заправив форму і відчинив двері виходка. Два молоді хлопці стояли перед входом мовчки. В того, що стояв прямо перед поліцаєм, в руках був його ж карабін.

• Я що? Я що? Не тре, хлопчикі! Не тре.

По очах хлопців Орко розумів – треба. Прикладом карабіна Олесь вдарив поліцая в обличчя, перетворюючи бридку товсту морду на ще бридкіше місиво. Поліцай впав назад і Олесь встромив багнета. Орко захрипів і конвульсивно засмикався.

• Все , здохла гадина, здохла.
• А де той другий, Олесю? Десь пішов?
• Най. Він нігде си не діне. Ми го ще знайдемо.

Вони його не знайшли. Його, за сльозливими вмовляннями, перевели у Лемберг. А після війни знайшла радянська куля.

Олесь цього не міг знати, кінця війни він дочекався в тата на млині, а потім перебрався у Львів до нових завдань і на пошуки. Помста його гнала вперед.