ЧАСТИНА 10 1942 Смертельні карти

ЧАСТИНА 10

1942

Смертельні карти

• Хлопче, ми знаєм, ти пишешся Крук, і твуй ойтєц - млинар, пшеницю меле в твоїм селі людям. А ти, «симпатик» наш, Олесь. – говорив старший…
• Шо, німці забирают собі певно все? – додав другий…

Вони прийшли, вже було темно. Постукали, коли Олесь привідчинив двері, «Слава Україні» одразу дало зрозуміти, хто перед ним. Олесь не боявся, давно хотів їх знайти. А вони самі знайшлися. Йшли довго, через весь центр, потім аж за Краківський базар, якимись дрібними вуличками. Зупинились, зав’язали очі. Ще трохи покружляли і завели в підвал. Олесь зрозумів за запахом. Хустку з обличчя зняли.

Світила гасова лямпа, а за столом сиділи двоє, два старші вже пани, гарно вбрані. Біля руки одного з них лежав пістолет.

• Так, Крук, ойтєц млинар. Ага.
• І шо з того? – в Олеся не було страху …
• А то, шо ми вєми, же ти у Хефлінгера в науці був і при роботі. В сина його.
• Хлопче, а кондитерську та німецька наволоч відновит скоро. Люблят вони солоденьке. То нам «свої» оповіли, з магістратури. А ти ще за Польщі був на зібраннях наших. І тоді поважно говорив про слово Рубана на нараді крайовій. Файно говорив, ми пам’ятаємо…
• Так, говорив. Бо то все правда. Не хочут німці України вільної.
• Так, не хочут. Гестапо звіріє. Минулого тижня на Замарстинові – чув?
• Чув. Шо то було?
• То агент був їхній, Іюда продажний, за рейхсмарки продав місце екзекутиви крайової. Ми го вже зловили і ... Треба німцям дати гідну відповідь. Дві дівчини далі в тюрмі на Лонського*, а двох легенів вони стратили. Повісили героїв.
• Шкода хлопаків. Прошу пана, як до вас звертатись?

Чоловіки переглянулись, один дістав люльку, набив тютюном, прикурив від металевої запальнички і випускаючи кільця ароматного диму сказав:

• А ніяк. В нас нема імен. Як не знатимеш, то і не видаш.
• Та я …
• Знаєм, що не видаш, але як будут в око пхати голку або попід пазноґті?
• А ти ніц не знаєш! Видати не можеш. Тому, ти більше не Олесь.
• Ти відтепер називашся…

*Тюрма на Лонського, поб.1918-1920 р.тепер Сізо по вул.Городоцька, раніше жандармерія, НКВС, Гестапо.

Старший задумався, потім промовив:

• Цукор. Так, Цукор. Я Микола, він – Тато. І Все, більше і знати ніц не треба. В твоїм селі дві боївки є. Вони не знают єдена другу. І дасть Бог, ніколи не взнают. Допоки Україна не встане з колін.
• Тато, Цукрові треба організувати боївку нову ту ве Львові, скоро час.
• Так, Миколо, як Цукор даст пропозиції, ми перевіримо людей, так? Ми СБ чи нє?
• Потім буде зброя і завдання.
• Слухай, Тато, а як Остап Крук став таким багатим млинарем? Може в нього в роду був якийсь Орев?

Хто, хто Миколо? Млинар по-жидівськи?

• Не млинар, а ворон. Ворон чи крук.
• Може і був, то в Остапа треба запитати. Слухай, Миколо, він файний хлоп і муки нашим боївкам завше добре дає.
• Цукор, ти йдеш знову в цукерню, як сі відкриє. Запишешся як Стефко Фіцик.
• А як почнуть перевіряти – хто то і звідки той Фіцик? А почнуть точно!
• Фіцик на Заплатині біля Стрия мешкав. Мама вмерла торік, тато ще раніше. А Стефка куля місяць тому дігнала. Не зможут перевірити. Най пробуют.
• То було би файно тій нензі з трутков щось напекти. Най Цукер їм шось прирехтує «солоденьке», нє?
• Нє, Миколо, то нездала пропозиція. Німці любят дітям давати печиво і цукєрки. Як мислиш, Цукор?
• Так не мож. Я видів, як патруль дітям дає солодке біля Площі Ринок. Потруїться багато дітисок. Не мож, гріх страшний.
• В суботу як завше на Зеленій, Грюненштрассе німці будут в карти грати. То інформація від замордованої жидівки Міли. Давайте перед «тим» ще раз все обговорим і заплануєм.

Олесь знайшов двох хлопців за два дні. Тиждень Служба Безпеки перевіряла, що то за фацети. А фацети ті були справжніми Львівськими батярами, зрештою як і Олесь, вони його за вдачу своїм давно вже визнали. Ні хвилини, ні секунди сумнівів – що робити? Хто винен в біді і горі людей, хто не хоче свободи для України? Третьою була дівчина, Ада. З нею було все і так зрозуміло, батьків німці постріляли. Решта родини сховалась в підземних незвіданих старих львівських колекторах. Ада стала полькою Агнєшкою, на диво добрі старі польські пан Тадеуш і пані Божена прийняли її за рідну і Ада-Аґнєшка пішла в пральню працювати. За два тижні Олеся знову взяли до роботи в заново відчинену цукерню, але цукерня тепер називалась – «Liebling» (улюблена – нім.), ще за три тижні «боївка» була сформована до кінця і озброєна автоматом, трьома пістолетами і двома гранатами. Хлопці «горіли» до справи. Ще одна «боївка» на прикритті і для евакуації зброї.

Холодно нинька, Олесь стояв посеред під’їзду і дмухав на руки. Ти, Аґрус, йдеш зі мнов наверх до мєшканя, ти, Будяк, ту внизу чатуєш. В тебе гранати і пістолет, казали мені же ви двоє вже обстріляні. Будяк, вважай ми тут. Ада піде зі мною наверх, буде в двері стукати.

• Цукор, шкода, що Мільку німці заарештували. Як вони взнали, що вона жидівка? Яка гарна краля була. Та нова, що за мєшканєм дивитсі, ми ї не знаєм. Шкода її. Га?
• Так. А хто ті каже, їй щось робити мусим? Потім їй німці зроблят самі. Нема то чого до прислуги німецької йти. То полька.

Ада потягнула за шнурок, зазвучав мелодійний звук дзвіночка.