Частина 3. Глава 13. Весілля, на яке всі прийдуть

Сімнадцятого травня каштан навпроти пекарні цвіте.

Білі свічки на кожній гілці, сотні, тисячі, наче хтось запалив дерево до свята. Під ним стара зелена лавка, на якій вісім років тому Арсен сидів із блокнотом, а взимку малював «Подільську браму» з моїм будинком у центрі. Тепер на лавці сидить Тимко в сірому костюмі з метеликом і пильно стежить за вулицею.

— Таємний агент на посту, — доповідає він у кнопковий телефон, коли я виглядаю з вікна другого поверху. — Об'єктів не виявлено. Тільки Оленка з тортом. І дід зі стільцями.

— Об'єкт «тато» де?

— Об'єкт «тато» спить. На мішку з борошном. У підсобці. Він о четвертій місив, а о шостій заснув. Дід сказав не будити, бо в нього сьогодні важкий день.

Я сміюся. Відкладаю телефон.

Сімнадцяте травня. Субота.

Вісім років тому, шістнадцятого, він сказав мені: «Я повернуся в суботу. Нікуди не дінься». А сімнадцятого сів на віденський автобус о двадцять другій десять із Видубичів.

Ми вибрали цю дату вдвох. Я запропонувала. Він довго мовчав, а потім сказав: «Так. Нехай у цього дня буде інший кінець».

Він повернувся в суботу. Просто на вісім років пізніше.

* * *

Сукня висить на дверцятах шафи. Біла. Проста, без мережива, з вузьким ліфом і спідницею, що розходиться від талії, як тісто, коли його розтягують на вікно. Куплена в кредит на Петрівці вісім років тому, за три тижні до весілля, якого не було.

Вісім років вона висіла в чохлі в цій шафі, поруч із маминим календарем. Я жодного разу її не приміряла. Не викинула. Не продала. Не відкривала чохол.

Учора відкрила.

Вона мені завелика в талії. Я схудла. Оленка вчора ввечері зі шпильками в роті вшивала її на мені, стоячи на колінах, і бурмотіла: «Дарино Вікторівно, не дихайте. Ні, дихайте. Але не так».

Шовкова сукня кольору молока з двадцятьма чотирма ґудзиками лишилася в пентхаусі. Пентхаус тепер порожній. Арсен повернув ключі компанії в лютому. Він живе тут, на Межигірській. У моїй дівочій кімнаті з вузьким ліжком, яке ми замінили на ширше, і з маминим календарем, який я не знімаю.

Я одягаю білу сукню. Застібаю блискавку сама. Дивлюся в дзеркало.

Двадцять сім років. Не дев'ятнадцять. Мішки під очима від четвертої ранку. Обручка з червоного золота на лівій руці, з корицею в гравіюванні, яку так і не відтерла.

Двері прочиняються. У шпарину просовується голова в окулярах.

— Можна? — питає тато.

* * *

Тато ходить із палицею. Лікарка наполягла. Він ненавидить її, ховає за прилавком, забуває біля печі, і Тимко щоранку приносить її йому, як собака приносить капці. Палиця з ручкою у вигляді голови собаки. Подарунок від Фрідріха Гартманна, який прислав її з Відня в березні з листівкою: «Щоб старі пекарі стояли довше. Ф. Г.»

Тато зупиняється на порозі. Дивиться на мене в білій сукні.

Довго.

— Мама б заплакала, — каже він.

— А ти?

— А я вже, — каже тато. І витирає очі тильним боком долоні, як я. Як Тимко.

Він підходить. Повільно. Стає поруч зі мною перед дзеркалом. Сивий, у темно-синьому костюмі мого випускного, який Оленка відпустила йому в плечах.

— Доню, — каже він. — Я не маю права тебе вести. Я знаю. Я вже якось вирішив за тебе, куди тобі йти. Тому я не проситиму.

Я дивлюся на нього в дзеркалі.

За ці чотири місяці він став тихішим. Він приходить у пекарню о сьомій, сідає за свій столик біля вікна, п'є чай без цукру. А о пів на п'яту, двічі на тиждень, у вівторок і п'ятницю, спускається на годину й стоїть біля Арсена за дубовим столом. Учить його круасанів. Холодне масло. Складати втричі. Охолоджувати. Знову складати. Лається. Арсен мовчки слухає. У лютому в нього виходили підошви. У квітні вже не підошви. Голуби на Межигірській перейшли на дієту.

Я ще не сказала татові, що пробачила. Я не впевнена, що пробачила.

Але я беру його під лікоть.

— Пункт перший, — кажу я. — Ніхто ні за кого не вирішує. Я вирішую сама, тату. І я хочу, щоб ти мене вів.

* * *

Весілля в дворі пекарні.

Ніякого РАЦСу. Ми одружені з жовтня, і жоден суд, жоден юрист і жодна стаття в новинах цього не змінили. Сьогодні не для паперу. Сьогодні для нас.

Двір маленький. Між пекарнею й сусідським будинком, вимощений старою бруківкою, з бузком біля хвіртки, що теж цвіте, бо травень. Столи винесли з пекарні, всі, які є. Скатертини Оленка позичила в мами, у тітки й у пані Ніни із сусіднього під'їзду, тож усі різні: біла з мережкою, червона в клітинку, синя з соняшниками. Стільці зібрали по всьому Подолу.

Гостей більше, ніж стільців.

Оленка в рожевій сукні й рожевій шапці з помпоном, хоча травень, бо «це мій талісман, без нього торт упаде». Марко в окулярах і в метелику, який купив, бо Тимко сказав, що всі агенти носять метелики. Він тепер працює з Арсеном. У них маленьке бюро на два столи в колишній майстерні на Костянтинівській, і вони проєктують школу в селі під Черніговом. Те саме село, де жила Арсенова бабуся. З піччю посередині класу.

Галина Петрівна, яка звільнилася з маєтку в лютому й тепер щоранку з восьмої до дванадцятої стоїть у нас за прилавком, бо Оленці треба вчитися. Ігор, у сірому костюмі, з букетом, який тримає, як рацію. Боб і Ще-один-Боб, які виявилися Богданом і Степаном, і Тимко досі їх плутає. Валентина Степанівна, Тимкова вчителька, з мамою Макара Петренка, тією, що в рожевому пальті. Макар теж тут. Вони з Тимком помирилися в березні, коли Макар приніс до школи камінь з білою смугою і віддав Тимкові «за те, що я тоді казав».

Толик із Галею з сусіднього будинку. Пані Ніна. Двірник, який хитав головою в ніч заметілі. Медсестра з тугою косою.

І Ліна.

* * *

Вона приходить останньою. Коли ми вже стоїмо під каштаном, і тато тримає мене під лікоть, і Тимко в сірому костюмі тримає подушечку з… не з обручками, з каменем. Маленьким, сірим, як квасоля. Тим, що з мосту.

Ліна стоїть біля хвіртки. У світлій сукні, без перлів. З маленьким букетом. Не лілій. Конвалій.

Вона не заходить. Дивиться на мене. Чекає.