Частина 3. Глава 12. Справжній контракт

О четвертій десять я виходжу з пекарні.

У лівій кишені куртки аркуш, складений учетверо. Чотирнадцята сторінка. Мій почерк унизу, його підпис, різкий, як удар скальпеля, і два пункти, вписані від руки тієї п'ятниці на сороковому поверсі, коли я ще думала, що папір може мене захистити.

У правій кишені камінь. Маленький, сірий, як квасоля, з білою смужкою, тонкою, мов нитка.

А на дні правої кишені, під каменем, обручка.

Я не одягла її. Я витрусила її вчора ввечері з порожньої бляшанки зі слоном, витерла від коричневого пилу краєм фартуха й довго тримала на долоні. Потім поклала в кишеню. До каменя.

Нехай вирішують разом.

Марфу я погодувала. Тісто для житнього накрила рушником, хай підходить. Оленка прийде о шостій. Тимко спить нагорі, обійнявши диплодока, з восьмою свічкою від торта під подушкою. Сказав, що буде загадувати на неї ще тиждень, бо одного разу мало.

Я замикаю двері. Ключ входить у замок із першого разу.

* * *

Поділ тихий. Сніг, що випав за ніч, лежить на тротуарах цілиною, і мої сліди єдині. Ліхтарі горять жовтим. Над дахами на сході ще темно, але вже не чорно. Синьо.

Я йду Межигірською. Контрактовою. Сагайдачного. До набережної.

Я не рахую кроки. Уперше за ці тижні я йду й не рахую.

Міст виростає з темряви поступово. Спершу дуга. Велика, сталева, вигнута веселкою над річкою. Потім тонкі троси. Потім полотно, засніжене, і ліхтарі вздовж поручнів. Тепер усі горять. Хтось полагодив ті, що не світили.

Він стоїть біля першого ліхтаря. На березі.

У темному пальті. Без шапки. Руки в кишенях. Сніг на плечах, отже, стоїть давно.

— Ти рано, — кажу я.

— Я не спав.

— Ти ніколи не спиш.

— Сьогодні особливо.

Він дивиться на міст. На довге полотно, що піднімається над чорною водою. На ліхтар посередині, кований, із тріщиною на плафоні.

Я бачу, як ходять у нього жовна.

— Говори зі мною, — каже він тихо.

Я беру його за руку. Ліву. Він стискає мої пальці так, що болить. Як вісім років тому. Як учора в моїй пам'яті й сьогодні наяву.

— Житній не можна поспішати, — кажу я. І ми йдемо.

* * *

Я говорю про тісто.

Про те, що бабуся вчила місити з закритими очима, щоб руки самі відчували, коли досить. Що Марфа в спекотні дні піднімається так, що виштовхує кришку з банки, і одного разу вночі втекла на полицю й поглинула пачку дріжджів. Що круасани найважче, що на них ідуть роки, що тато досі незадоволений моїми, а я печу їх із шістнадцяти. Що масло має бути холодним.

— Не як дівчину, — каже Арсен крізь зуби. Він дивиться собі під ноги. Рахує.

— Не як дівчину, — погоджуюсь я.

Він сміється. Коротко, нервово. Але сміється.

Ми йдемо. Сто кроків. Двісті. Річка внизу чорна, з білими крижинами під берегом, і вітер тягне з неї холод, вогкий, пронизливий. Арсен не дивиться вниз. Він дивиться на мене. Тільки на мене. Як тоді.

На двісті сорок шостому кроці ми зупиняємося.

Посередині. Під ліхтарем.

Тріщина на плафоні. Сніг на поручні. І біля поручня, у снігу, маленька западина. Там, де чотири дні тому сидів наш син і не міг ні вперед, ні назад.

* * *

Арсен відпускає мою руку. Розстібає пальто. Дістає з внутрішньої кишені прозору папку.

Тринадцять сторінок. Я впізнаю шрифт. Шапку «Довгань Девелопмент». Печатку. Перший пункт, який читала вся країна: «Сторони укладають шлюб строком на один (1) календарний рік…»

— Чотирнадцяту, — каже він.

Я дістаю з кишені аркуш. Розгортаю. Віддаю.

Він кладе її поверх інших. Читає. Не все. Тільки два пункти, вписані моєю рукою.

— «Тринадцять, — читає він уголос. — Дитина Дружини, Тимофій, за жодних обставин не з'являється в пресі, на фотографіях, у публічних заходах і соціальних мережах».

Він піднімає очі.

— Я підписався під цим. І не вберіг. Байдуже, хто злив, Злата чи мати. Я підписався. І порушив. — Він видихає хмарку пари. — Контракт порушено, Дарко. За умовами пункту дванадцятого, стороною, що порушила, він вважається розірваним.

— Пункт дванадцятий — це про брехню, — кажу я. — «Сторони не брешуть одна одній».

— Я знаю, — каже він. — Я його теж порушив. Сім тижнів. Кожного ранку за дубовим столом.

Він бере всі чотирнадцять сторінок обома руками.

І рве.

Навпіл. Ще раз. Ще. Повільно, рівно, без злості, як рвуть старе креслення будівлі, яку вирішили не будувати. Папір хрустить на морозі. Чотирнадцять сторінок. Двадцять вісім. П'ятдесят шість.

Вітер з річки підхоплює перший клаптик. Потім другий. Вони злітають над поручнем, білі, дрібні, як сніг, як борошно, і кружляють у жовтому світлі ліхтаря, і падають на чорну воду, на крижини, на сніг на березі. Я бачу, як летить обривок із «2 640 000», як летить моя друкована «Д», як летить його підпис, мов удар скальпеля.

Він розтискає пальці. Остання жменя злітає з його долонь.

Нічого не лишилося.

* * *

— Тепер, — каже він. І знову лізе у внутрішню кишеню.

Аркуш. Один. Із блокнота для креслень, у тонку сіру сітку. Складений навпіл.

Він розгортає його й простягає мені.

Угорі, рівними архітекторськими літерами, як на титульних аркушах проєктів:

«КОНТРАКТ»

Нижче:

«Сторони: Дарка і Сеня».

«Предмет договору:» і порожній рядок.

«Пункти:» і порожнеча. Весь аркуш. Сіра сітка, чиста, рівна, як свіжий сніг на мосту.

«Термін дії:» і порожній рядок.

А внизу, де мають бути підписи, дві лінії. Під лівою дрібно: «Д.». Під правою: «А.». Його лінія вже підписана. Різко, коротко.

І ще дещо. У правому нижньому куті, олівцем, як він малює, з тінню й об'ємом, маленький ескіз. Кухня. Велика, з високими вікнами. А посередині, не біля стіни, а посередині, піч. Цегляна, кругла, з чавунними дверцятами. Довкола неї стіл. Три стільці. І перевернуте відро.

Я дивлюся на ескіз дуже довго.

— Без пунктів, — каже Арсен. — Без терміну. Без умов. Без суми. Я не знаю, що там писати, Дарко. Вісім років тому я написав би все. Кожен пункт. Щоб ти не могла піти. Щоб я не міг піти. — Він дивиться на мене. — А тепер я знаю, що жоден пункт нікого не втримає. Ні лист, ні контракт, ні двадцять тисяч доларів. Тримає тільки… — Він затинається. — Ось це. Коли ти о четвертій двадцять п'ять стоїш по той бік столу. І я приходжу.