Частина 3. Глава 11. Пекарня без неї

Двадцять третього січня о третій сорок я тікаю з лікарні.

Не тікаю. Йду. Тата вчора ввечері перевели з реанімації в звичайну палату, на четвертий поверх, де шість ліжок і запах вівсянки замість хлорки. Лікарка сказала: найгірше позаду. Сказала: тепер тільки ліки, режим і ніяких сходів без поруччя. Тато спить, підклавши долоню під щоку, як Тимко. Я поправляю йому ковдру й виходжу в коридор, і черговий санітар на посту тільки піднімає очі від кросворду й киває.

Сьогодні моєму синові вісім років.

Вісім років тому о четвертій двадцять ранку таксі застрягло на Набережній, і тато ніс мене шістдесят метрів по снігу. Вісім років я щороку двадцять третього січня встаю о третій і печу Тимкові великого равлика. Одного. Завбільшки з тацю. З корицею, з горіхами, з глазур'ю, у яку він сам устромляє свічки. Минулого року було сім свічок. Сьогодні буде вісім.

Я не пропустила жодного разу. Навіть того року, коли сама не пекла равликів, бо від запаху кориці мені хотілося вити. Навіть тоді я пекла одного. Для нього.

Я не пропущу й сьогодні. Хоч що там написала Оленка.

* * *

Поділ спить під снігом.

Після заметілі все біле, м'яке, тихе. Сніг лежить на дахах, на ліхтарях, на гілках каштанів, на машинах, що перетворилися на білі горби. Двірники ще не вийшли. Мої черевики провалюються по щиколотку, і кожен крок рипить так гучно, що, здається, чує весь Поділ.

Я рахую кроки. Сама не знаю навіщо. Тимко заразив. Від лікарні до Контрактової. Від Контрактової до Межигірської.

На розі я зупиняюся.

Світло.

У вітрині пекарні горить світло. Не одне вікно, як я бачила з лікарні. Усі. Жовте, тепле, густе, як мед. Воно лягає на сніг перед дверима квадратами й смужками, і сніг у ньому золотий.

З комина над дахом іде дим. Піч розпалена.

Я підходжу ближче. Повільно. Тихо, наскільки можна тихо в рипучому снігу. Стаю збоку від вітрини, біля водостічної труби, де мене не видно зсередини. Скло запітніле знизу, по краях узори морозу, як папороть. Але посередині чисто.

Я дивлюся.

* * *

Дубовий стіл під жовтою лампою засипаний борошном так, наче на нього впала хмара.

За столом стоїть Арсен. У синьому фартуху, малому, що задирається на грудях. Рукави сорочки закочені до ліктів. Борошно на руках, на передпліччях, на щоці, у волоссі, на брові, ліва брова в нього біла, наче посивіла за ніч. Він розкачує тісто. Великим качалом, бабусиним, з потемнілими від століття ручками. Зосереджено, з тим самим обличчям, з яким креслив «Подільську браму» на лавці під каштаном. Губи ворушаться. Він рахує.

Навпроти, по мій бік столу, по той, що завжди був мій, Оленка. У рожевій шапці з помпоном, яку вона так і не зняла, з олівцем за вухом. Вона тримає в руках мій зошит у синій обкладинці з рудим котиком. Розгорнутий. Вона читає вголос, водячи пальцем по рядках, а Арсен киває.

А між ними, на табуретці, поставленій на перевернуте відро, щоб діставати до столу, стоїть Тимко.

У піжамі з ракетами. У моєму червоному фартуху, що волочиться по табуретці, як мантія. З бляшанкою цейлонської кориці в руках. Тією самою. Зі слоном на кришці.

Він стоїть на відрі.

Я хапаюся за водостічну трубу.

Він стояв на перевернутому відрі. Ці руки навчили мене місити, коли я стояла на перевернутому відрі.

Тато поставив мене на те відро, коли мені було чотири. Я поставила на нього Тимка, коли йому було три. А тепер його поставили вони. Без мене.

* * *

На мішку з борошном під стіною, сперта на банку з Марфою, стоїть Оленчин телефон. Екраном до столу. На екрані обличчя.

Тато.

У лікарняній піжамі, на подушці, з окулярами на кінчику носа. Він говорить. Я не чую слів крізь скло, але бачу, як він махає рукою, як показує щось долонями, складає, розгортає, складає. Як Арсен кидає качалку й нахиляється до телефона, слухає, киває, знову береться за тісто.

Тато вчить його. О четвертій ранку. З лікарняного ліжка. Відеодзвінком.

Тато спить, підклавши долоню під щоку.

Не спав. Чекав, поки я вийду.

Зверху на екрані раптом з'являється ще одне обличчя. Кругле, з тугою косою на потилиці. Медсестра з реанімації. Я бачу, як вона щось суворо каже татові, як тато відмахується, як медсестра хитає головою, а потім, на мій подив, нахиляється до екрана й теж щось показує. Руками. Складає, розгортає.

Арсен сміється. Відкидає голову назад і сміється, з борошном на брові, з тістом на руках.

Я ніколи не чула, як він сміється так. Навіть вісім років тому.

* * *

Тимко відкриває бляшанку зі слоном.

Я бачу, як він нахиляє її над тістом. Як сипле корицю. Коричневий пил летить у жовте світло лампи хмаркою.

Оленка щось каже, показує на зошит. Певно, що досить. Що там написано: дві чайні ложки.

Тимко хитає головою. Сипле ще.

Арсен зупиняється. Дивиться на сина. Щось питає.

Тимко відповідає. Довго. Серйозно, як пояснює про камені. Махає вільною рукою, ледь не падаючи з відра, і Арсен підхоплює його за лікоть, не відводячи погляду.

Я не чую. Але я наближаюся до скла. Я так хочу почути, що притискаюся вухом до холодної шибки, до візерунку папороті, і крізь скло, крізь гул печі, ледь-ледь, долинає Тимків голос:

— …бо мама завжди кладе забагато! Коли любить. Оленка каже, коли сумна, а я кажу, коли любить. Це однаково, просто вона не знає. Значить, треба ще. Щоб вона одразу зрозуміла, що це ми.

Арсен дивиться на нього.

Потім бере в нього з рук бляшанку зі слоном. І сипле сам. Щедро. Не міряючи. Ще. І ще. Поки на тісті не виростає коричнева гора, і кориця не летить хмарою, і Оленка не починає чхати, затуляючись зошитом.

Тато на екрані телефона щось кричить, махаючи руками. Медсестра поруч із ним сміється.

А я стою надворі, в снігу, притулившись до скла, і з очей у мене тече.

Борошно, думаю я. Борошно в очі.

Тільки борошна тут немає.

* * *

Вони скручують равлика. Одного. Великого, завбільшки з тацю.

Тимко тримає один край тіста, Арсен другий. Вони скручують разом, повільно, обережно, щоб начинка не висипалася, і Тимко висолоплює язик від старання, і Арсен теж, я бачу, ледь-ледь, кінчик язика в кутику рота. Однаково.