Частина 3. Глава 10. Лікарняна палата

Медсестра в реанімації невисока, кругла, з тугою косою, закрученою на потилиці, і з голосом, який не терпить заперечень.

— Один, — каже вона. — П'ять хвилин. Не хвилювати. Не плакати. Не сперечатися. Якщо монітор почне пищати, вилітаєте звідти швидше, ніж зайшли.

Арсен киває. Знімає куртку. Віддає мені. Медсестра простягає йому одноразовий халат, блакитний, шелесткий, і бахіли, і він надягає все це мовчки, з тим самим зосередженим обличчям, з яким місив житній у перший ранок. Наче кожна зав'язка має значення.

Тимко сидить на синьому стільці поруч із Ліною. Не поруч зі мною. Поруч із нею. Він показує їй щось на долоні, і Ліна нахиляється, і слухає, і киває. Я не знаю, коли це сталося. Мабуть, поки ми чекали хірурга.

Арсен підходить до скляних дверей реанімації. Зупиняється. Обертається до мене.

— Ходімо, — каже він.

— Вона сказала, один.

— Він хоче сказати мені. Але я хочу, щоб ти чула. — Він дивиться на медсестру. — Вона постоїть за ширмою. Тихо. Вона вміє тихо. Вона вісім років уміла.

Медсестра дивиться на нього. На мене. Зітхає, як зітхають люди, які бачили забагато лікарняних коридорів, щоб сперечатися.

— За ширмою, — каже вона. — І якщо пискне монітор…

— Вилітаємо, — кажу я.

* * *

Палата біла. Шість ліжок, відгороджених ширмами на коліщатах. Пищать апарати, кожен своїм голосом. Пахне хлоркою й чимось солодкуватим, ліками.

Тато лежить біля вікна. Я бачу його крізь щілину між ширмою й стіною, і в мене підкошуються ноги.

Він маленький. Мій тато, який ніс мене шістдесят метрів по снігу до пологового, який тягав мішки з борошном по п'ятдесят кілограмів, лежить на високому лікарняному ліжку, і він маленький. Сірий. Із трубочкою під носом. З дротами на грудях, що тягнуться до монітора, де біжить зелена лінія. З синцем на тильному боці долоні, куди встромлено крапельницю.

Арсен підходить до ліжка. Зупиняється. Не сідає.

Тато розплющує очі. Довго фокусує погляд. Потім упізнає. І я бачу, як смикається його підборіддя.

— Прийшов, — шепоче тато.

— Прийшов, Вікторе.

— Знайшли? Хлопчика?

— Знайшли. На мосту. Він живий. Він тут, у коридорі. З мамою. З моєю мамою.

Тато заплющує очі. По його щоці, сірій, неголеній, скочується сльоза й зникає в подушці.

Монітор пищить трохи частіше. Я завмираю за ширмою. Потім зелена лінія вирівнюється.

— Я не договорив, — каже тато. Не розплющуючи очей. — У снігу. Я Ліні казав. «Скажіть Арсенові…» І не договорив.

— Я знаю. Мама сказала.

— Сідай. Будь ласка. Мені важко дивитися вгору.

Арсен сідає на краєчок пластикового стільця біля ліжка. Нахиляється ближче.

* * *

— Вона не знала, — каже тато.

Тихо. Так тихо, що я ледь чую крізь писк апаратів.

— Скажіть Арсенові, що вона не знала. Це я хотів сказати. Вона не знала нічого. Ні про лист, ні про гроші, ні про Ліну. Нічого.

— Я знаю, Вікторе. Тепер знаю.

— Ні. Ти не знаєш усього. — Тато розплющує очі. Дивиться на Арсена. — Вісімнадцятого травня ми повернулися від бабусі. Увечері. Вона навіть сумку не розібрала. Побігла до тебе. На Оболонь, у ту кімнату, що ти знімав. Хазяйка сказала, що ти поїхав учора з валізою. Що кімнату віддав. Що ключ лишив на столі.

Арсен не рухається.

— Вона сіла на сходи під'їзду, — каже тато. — І сиділа. До ночі. Я прийшов о дванадцятій і забрав її. Вона не плакала. Сиділа й дивилася на двері. А наступного вечора пішла знову. І ще. Шість вечорів. Сім. Я щоразу приходив і забирав. А на восьмий вона не пішла. Вона сказала: «Тату, якщо він хоче, він знайде». І пішла мити деки.

За ширмою я притискаю долоню до рота.

Я не розповідала цього. Нікому. Ні Оленці. Ні Арсенові в ніч грози, коли ми грали в «одну правду». Ні собі самій. Я поклала ці сім вечорів у найдальшу комірку і заліпила її тістом, і борошном, і ранками о четвертій, і днями по шістнадцять годин.

Тато пам'ятав.

— Я дивився на неї, — каже тато, — на цих сходах. І знав. Я знав, що ти не знайдеш, бо ти думаєш, що вона виходить за іншого. І знав, що вона не знайде, бо ти у Відні. І я міг… Мені треба було тільки сказати. Одне речення. «Доню, він не поїхав сам. Його відправили». Одне речення, синку.

Синку.

Арсен здригається.

— Я не сказав, — шепоче тато. — Сім вечорів я приходив по неї на ті сходи й мовчав. Потім сім років мовчав. Я брав Лінині конверти. Я дивився, як мій онук задуває свічки, і мовчав. Я боявся, що вона мене зненавидить. А тепер… — Він ковтає. Монітор пищить. — Тепер вона мене не називає татом. І це правильно. Це справедливо. Я тільки хотів, щоб ти знав. Що вона чекала. Що вона сиділа на сходах. Що вона не винна ні в чому. Винен я.

Він простягає руку. Ту, з крапельницею, із синцем. Тремтячу. Над ковдрою.

— Пробач мені, Арсене, — каже він. — Якщо можеш. Я знаю, що не можна. Але я мусив спитати. Поки серце ще…

Арсен дивиться на простягнуту руку.

* * *

— Ні, — каже Арсен.

Тиша. Навіть апарати, здається, замовкають. За ширмою в мене холоне потилиця.

Тато опускає руку на ковдру. Повільно. Киває. Наче так і думав.

— Я не можу вас пробачити, Вікторе, — каже Арсен. Повільно, розставляючи слова, як цеглини. — Бо пробачають тим, хто винен. А ви… — Він зупиняється. — Ви боялися лишитися самі. Я знаю, як це. Мати мене цьому навчила, а батько довчив. Ви злякалися й вибрали неправильно. Я теж злякався й вибрав неправильно. Я сів на автобус. Я не прийшов спитати. Якби я прийшов хоч раз, хоч на хвилину, жоден лист не спрацював би. Ми обидва винні, Вікторе. Тільки ви були поруч із ним. А я ні.

Тато дивиться на нього, не розуміючи.

— Ви несли його маму шістдесят метрів по снігу до пологового, — каже Арсен. — Ви вирізали йому ложку з літерою «Т». Ви навчили його, що «хіб» — це хліб. Ви вчили його місити, коли він стояв на тому самому відрі, на якому стояла вона. Сім років, коли мене не було, у нього був ви. Як я можу вас пробачити, коли я мушу вам дякувати?