Частина 3. Глава 9. Тато

У лікарняному коридорі пахне хлоркою й мандаринами.

Я зупиняюся на порозі так, наче вдарилася об скло.

Чотирнадцять місяців. Мамина хустка з маками. Пластикові стільці вздовж стіни, сині, з тріснутими сидіннями. Автомат із кавою, який завжди ковтає монети. Інша лікарня, інше місто, інше десятиліття, але запах той самий. Запах, у якому чекають.

Арсен несе Тимка на руках. Тимко вже великий для цього, сім років, двадцять два кілограми, Арсен пер його від машини через усе приймальне, і ніхто з нас не запропонував поставити його на ноги. Тимко не просився. Він обхопив Арсена за шию й поклав голову йому на плече, і так і їхав, мовчки, з горіховою скринькою, затиснутою між їхніми тілами.

У кінці коридору, біля дверей із табличкою «Рентгенопераційна. Вхід заборонено», на синьому стільці сидить жінка.

Маленька. Я ніколи не помічала, яка вона маленька. У мокрому светрі, без пуховика, з сивим волоссям, що злиплося від розталого снігу. Руки на колінах. Пальці переплетені так, що побіліли.

Ліна Довгань чекає. Як усі тут чекають.

* * *

Вона підводиться, коли бачить нас. Повільно, тримаючись за спинку стільця. Дивиться на Тимка на Арсенових руках. І щось у її обличчі ламається, як ламається крига під черевиком, тихо, з тріском, що чути тільки тобі.

— Знайшли, — шепоче вона.

— Знайшли, — каже Арсен.

Вона кліпає. Хоче кивнути, але шия не слухається.

— Де він? — питаю я. — Тато. Де?

Ліна показує на двері з табличкою.

— Інфаркт, — каже вона. — Обширний. Його повезли на стентування сорок хвилин тому. Хірург сказав, година, може, більше. Сказав, що встигли. Що якби пізніше на півгодини… — Вона замовкає.

— Як це сталося?

Ліна дивиться на свої руки.

— Ми йшли Володимирською гіркою, — каже вона. — Він ішов попереду. Кричав Тимкове ім'я. А тоді… тоді він почав мені розповідати. Не знаю чому. Просто йшов і розповідав, не обертаючись. Як Тимко зробив перші кроки. До печі. Чотири кроки, і вхопився за ручку дверцят. Як він сказав «хіб» замість «хліб». Як у три роки сховав каштани в духовку. — Голос її тремтить. — Я ніколи цього не чула. Сім років я надсилала конверти на день народження й не знала, яке в нього перше слово. А ваш батько йшов у сніг і розповідав мені. Наче хотів, щоб хоч хтось знав, поки ще не пізно.

Вона мовчить.

— А біля фунікулера він зупинився. Сказав: «Ліно, ми з вами…» І впав. Просто впав. Обличчям у сніг. — Її пальці стискаються. — Я перевернула його. Поклала його голову собі на коліна. Зняла пуховик і вкрила. Подзвонила в швидку. Він дивився на мене і щось казав, і я нахилилася. Він сказав: «Скажіть Арсенові…»

— Що? — питає Арсен.

— Не договорив, — каже Ліна. — Знепритомнів.

Арсен стоїть із Тимком на руках. Його обличчя нерухоме. Але я бачу, як він повільно, дуже повільно опускає Тимка на підлогу. Ставить на ноги. Поправляє йому шапку.

— Сідай, мамо, — каже він тихо. — Ти змерзла.

Ліна дивиться на нього. Довго. Наче не вірить, що почула.

Сідає.

* * *

Ми чекаємо.

Я сиджу на синьому стільці навпроти дверей. Поруч Ліна. Між нами порожній стілець, на якому лежить її мокрий пуховик, у якому вона вкривала мого батька в снігу.

Арсен з Тимком біля вікна в кінці коридору. Там, де автомат із кавою й підвіконня, широке, старе, з облупленою фарбою. Тимко сидить на підвіконні. Арсен стоїть перед ним. Вони розмовляють тихо. Я не чую слів.

Ліна дивиться на них. Я дивлюся на неї, як вона дивиться.

— Він малював на карті кроки, — кажу я. Не знаю навіщо. — До Арсенової вежі. Від пекарні. Рахував два тижні.

Ліна заплющує очі.

— Арсен у сім років рахував дні, — каже вона. — Після того як Олег пішов. На шпалерах біля ліжка. Олівцем. Рисочками по п'ять, як в'язні. Я знайшла, коли вже було сто дванадцять. Я поклеїла нові шпалери. — Вона розплющує очі. — Він почав рахувати на нових. Я поклеїла ще одні. Він перестав.

Вона повертає голову до мене.

— Я завжди клеїла нові шпалери, Дарино. Замість того, щоб спитати, що він рахує.

Я не знаю, що відповісти. Тому мовчу.

Тимко на підвіконні раптом голосно сміється з чогось. Арсен теж усміхається. Ліна дивиться на них, і в куточках її очей збираються зморшки, яких я раніше не бачила. Не від злості. Від того, що вона намагається не заплакати.

— Бабусю Ліно! — гукає Тимко з кінця коридору. — Ти теж мене шукала?

Ліна здригається.

— Шукала, — каже вона хрипко.

— У гумових чоботах?

Вона дивиться на свої ноги. На чорні гумові чоботи, мокрі, брудні, в яких вона пройшла пів Подолу.

— У гумових чоботах, — каже вона.

— Круто, — каже Тимко. І повертається до Арсена.

Ліна закриває обличчя руками.

* * *

Я встаю купити води з автомата.

Тільки води. Бо в горлі пересохло. Я йду коридором до вікна. До них.

Я не збираюся підслуховувати. Я просто стаю за колоною біля автомата, коли чую Тимків голос. Тихий, серйозний. Таким голосом він питає про найважливіше.

— Чому ти так довго не приходив?

Я завмираю з монетою в руці.

Арсен мовчить. Довго. За вікном сніг уже не падає, і небо над Подолом розходиться, і крізь сірі хмари проглядає блідо-блакитне. Світліє.

— Мені сказали неправду, — каже Арсен нарешті. — Давно. Ще до того, як ти народився. Мені сказали, що мама мене більше не хоче бачити. Що в неї буде інший чоловік. І дали мені лист, ніби від неї.

— А вона не писала?

— Не писала.

— А ти повірив?

— Повірив.

Тимко думає. Я бачу його профіль на тлі вікна. Насуплені брови. Арсенові брови.

— А чого ти не спитав маму? — питає він. — Ти міг прийти й спитати. Просто: «Мамо, це правда?»

Арсен опускає голову.

— Міг, — каже він. — Не прийшов. Бо злякався, що вона скаже «так». Мені було дуже боляче, Тимку. І я подумав, що якщо поїду далеко-далеко, то перестане боліти. І поїхав.

— Перестало?

— Ні.

Тимко киває. Наче так і думав.