Частина 3. Глава 8. На мосту

Я ніколи не бачила, щоб Арсен Довгань біг.

Він ходить. Завжди. Рівно, точно, на своїй швидкості, яку не підганяють ні запізнення, ні журналісти, ні рада директорів. Вісім років тому він ходив так само, повільно, ліниво, з блокнотом під пахвою, і я сміялася, що він навіть на побачення не поспішає.

Тепер він біжить.

Через сніг, по коліна. Через замети біля парапету, через засипану лавку, яку перестрибує, не помітивши. Куртка розстебнута, полами б'є по ногах. Він падає один раз, на льоду під снігом, на обидва коліна, і встає раніше, ніж я встигаю скрикнути. І біжить далі.

Я біжу за ним. Я не встигаю. Сніг б'є в обличчя, вітер з річки забиває рот, легені горять. Позаду кричить Ігор щось у рацію. Хтось із його людей біжить поруч зі мною, світить ліхтарем, і в цьому світлі сніг летить косо, як стріли.

А попереду, над річкою, виростає міст.

Велика сталева дуга, вигнута, як веселка, сіра на сірому небі. Під нею, на тонких тросах, наче підвішене на нитках, полотно мосту. Довге. Над чорною водою з білими крижинами. Над пустотою. На тому березі, далеко, ледь видно чорні дерева Труханового острова.

Міст порожній. Засипаний снігом. Ліхтарі вздовж поручнів горять жовтим, через один, решта згасли.

Ні. Не порожній.

Посередині, біля ліхтаря, на самому верху дуги, де міст піднімається найвище над річкою, щось темне. Маленьке. Згорнуте клубочком біля поручня.

Синя шапка з помпоном.

* * *

Арсен зупиняється на початку мосту.

Так різко, що я ледь не налітаю на нього. Він стоїть біля першого ліхтаря, вчепившись рукою в поручень. Дихає важко, з хрипом. Пара з рота б'є в сніг.

Він дивиться вперед. На довге полотно мосту, що здіймається над водою. На поручні, крізь які видно річку внизу. Далеко внизу.

І я бачу, як він блідне.

Я боюся висоти. Я теж.

Я пам'ятаю. Вісім років тому, на цьому самому мості, він ішов до середини, тримаючи мене за руку так, що в мене німіли пальці. Він не дивився вниз. Він дивився тільки на мене. Він сказав тоді: «Якщо я подивлюся вниз, я не дійду. Тому говори зі мною. Будь-що. Про тісто». І я говорила про тісто. Про закваску. Про бабусин житній. Ми дійшли до середини, до ліхтаря, і він зупинився, і обернувся до мене, і руки в нього були мокрі.

— Тимку! — кричить Арсен.

Синя шапка не ворушиться.

— Тимку, це я!

Вітер відносить слова вбік, над річку.

Арсен робить крок. Другий. Його рука ковзає по поручню. Він не відпускає його. Третій крок. Я бачу, як ходять у нього жовна, як він дивиться не вперед, а собі під ноги, на сніг, і рахує губами.

Він рахує кроки.

— Я з тобою, — кажу я. І хапаю його за вільну руку.

Він стискає мої пальці так, що болить. Так само, як вісім років тому.

— Ні, — каже він. Не відпускаючи. — Залишся тут. Будь ласка. Якщо він злякається й побіжить… Він має бачити тебе тут. На березі. Щоб знати, куди бігти.

Я дивлюся на нього.

— Говори зі мною, — просить він. Голос тремтить. — Як тоді. Будь-що.

— Про тісто?

— Про тісто.

Він відпускає мою руку. І йде.

* * *

Я стою біля першого ліхтаря й кричу йому в спину про тісто.

Про те, що житній не можна поспішати. Що Марфа старша за мене. Що круасани в нього досі виходять як підошви, і голуби на Межигірській скоро почнуть пікетувати пекарню. Що бабуся казала: тісто відчуває, коли ти злишся. Що тісто відчуває, коли ти боїшся. Що треба дихати повільно. Від себе. Навпіл. Поворот.

Я кричу, і сльози замерзають на щоках, і вітер рве слова, і я не знаю, чи він чує.

Він іде. Повільно. Однією рукою тримаючись за поручень. Кожен крок, як на кресленні, де помилка в міліметр означає, що впаде стіна.

Ігор стає поруч зі мною. Його люди зупиняються позаду, не підходять ближче. Він не питає, чому ми не йдемо всі. Він дивиться на міст і мовчить.

Арсен доходить до середини.

До ліхтаря. Того самого. Я знаю, що того самого. Вісім років я обходила цей міст десятою дорогою, але я пам'ятаю цей ліхтар, кований, старий, із тріщиною на плафоні.

Тимко сидить під ним. Спиною до поручня. Коліна підтягнуті до підборіддя, руки обхоплюють коліна. Обличчя сховане. Сніг на шапці, на плечах, на рукавичках із динозаврами. Він не рухається.

Арсен опускається на коліна поруч із ним. Потім сідає. Просто в сніг. Спиною до того самого поручня. Плечем до плеча.

Я не чую, що вони кажуть. Я бачу тільки.

* * *

Я бачу, як Тимко повільно піднімає голову.

Як дивиться на Арсена. Довго.

Як щось каже. Губи ворушаться.

Як Арсен відповідає. Коротко. І показує рукою вниз, на річку, а потім на себе, і хитає головою, і я раптом розумію, що він каже. Я теж боюся. Він каже синові, що теж боїться.

Тимко довго дивиться на нього. Потім лізе в кишеню пуховика. Дістає щось маленьке. Простягає Арсенові на долоні в рукавичці з динозавром.

Арсен бере. Дивиться. Підносить до очей.

І тоді він робить те, чого я ніколи не бачила. Ніколи, ні вісім років тому, ні тепер. Арсен Довгань, який не плакав на весіллі, не плакав у ніч грози, плакав тільки за зачиненими дверима, утикаючись у рукав, щоб ніхто не почув, сидить посеред мосту в снігу, із чимось маленьким на долоні, і плаче. Відкрито. Не ховаючись. Схиливши голову.

Тимко дивиться на нього. Потім обережно, як гладять чужу собаку, яка може вкусити, кладе свою рукавичку з динозавром йому на голову.

І гладить.

Біля мене тихо схлипує Ігор. Ігор, який бачив багато поганого. Він відвертається й робить вигляд, що говорить у рацію.

* * *

Вони повертаються через двадцять хвилин.

Повільно. Рука в руці. Арсен тримається за поручень. Тимко тримається за Арсена. Обидва дивляться собі під ноги. Обидва ворушать губами.

Коли вони підходять ближче, я чую. Вони рахують. Разом. Уголос.

— …двісті вісім. Двісті дев'ять. Двісті десять…

Тимко збивається. Зупиняється. Арсен зупиняється теж. Чекає.

— Двісті одинадцять, — підказує Арсен.