Частина 3. Глава 7. Тимко зник

Ліжко холодне.

Це перше, що я розумію, коли кладу на нього долоню. Не тепле, як буває, коли дитина щойно встала в туалет. Холодне. Простирадло з ракетами гладеньке, вихолоджене, наче на ньому ніхто не лежав годинами.

Він пішов давно.

Я стою посеред Тимкової кімнати з телефоном біля вуха, і в трубці мовчить Арсен, і я чую власне дихання, швидке, уривчасте, як у собаки після бігу.

— Дарко, — каже Арсен. — Дарко, слухай мене. Я їду. Двадцять хвилин. Двері перевір. Задні двері.

Я біжу вниз. Сходи. Пекарня. Жовта лампа над столом, недомішене тісто, Марфа на полиці. Підсобка. Зелений диван. Двері у двір.

Відчинені.

Не навстіж. Причинені, але засувка відсунута. На гачку біля дверей, де завжди висить запасний ключ від хвіртки, порожньо.

Я виходжу у двір. Сніг б'є в обличчя. Косий, густий, колючий, як пісок. Двір білий, рівний, без жодного сліду. Хвіртка на вулицю прочинена, і її гойдає вітер, і вона рипить, і в цьому рипінні щось таке, від чого в мене підкошуються ноги.

— Тимку! — кричу я в сніг.

Сніг ковтає мій голос, як вата.

— Тимку!

* * *

Оленка прибігає о четвертій десять. Без шапки, в куртці, накинутій на піжаму, у валянках. Вона живе на Ярославській, за два квартали, і бігла всю дорогу. Вона нічого не питає. Вона бачить моє обличчя, хапає ліхтарик із полиці під прилавком і йде у двір.

Тато спускається сходами. Не тримаючись за поруччя. Швидко, як не спускався з часів кризи.

— Що? — питає він. — Що сталося?

— Тимко пішов.

Він стоїть на передостанній сходинці. Тоді на останній. Тоді біля мене. Бере мене за плечі. Я не забираю.

— Куди? — питає він.

Я простягаю йому записку. Аркуш у клітинку з Тимкового зошита з математики. Друковані літери, що ще танцюють.

Тато читає. Його губи ворушаться.

«І суду не буде, бо мене не знайдуть».

Він опускає записку. Обличчя в нього сіре.

— Через суд, — шепоче він. — Через нас. Через усіх нас, доню.

* * *

Арсен приїжджає о четвертій двадцять дві. Машина залишається посеред Межигірської з увімкненою аварійкою, як тоді, коли під пекарнею стояли журналісти. Він влітає в двері в куртці поверх піжами. Сніг у волоссі.

Він не обіймає мене. Він не питає «як ти». Він бере мене за обидві руки й дивиться в очі.

— Коли ти бачила його востаннє?

— О дев'ятій. Він спав. Я перевірила. Вії не тремтіли.

— Значить, удавав краще, ніж ти думала.

Він дістає телефон. Набирає. Говорить коротко, чітко, як на нараді, коли щось іде шкереберть.

— Ігоре. Мій син зник. Семи років. Сірий пуховик, синя шапка з помпоном, рукавички з динозаврами. З собою дерев'яна скринька. Вийшов із Межигірської, чотирнадцять, між десятою вечора й четвертою ранку. Усіх, кого маєш. Зараз. — Пауза. — Так. І поліцію. Я сам подзвоню.

Він кладе трубку. Набирає сто два.

Я стою й дивлюся на нього. На його руки, які не тремтять. На голос, рівний, як підлога.

А потім він кладе телефон на прилавок, після того, як черговий записав адресу й прикмети, і на мить, на одну коротку мить, спирається обома руками на дубовий стіл, на свою половину, і опускає голову. І я бачу, як тремтять у нього плечі.

Одну мить.

Потім він випростується.

— Карта, — каже він. — Ти казала, він малював щось на карті.

* * *

Карти немає. Він забрав її з собою.

Але на Тимковому столі, під лампою з динозавром, лежить зошит із математики. Розгорнутий. Чиста сторінка, на якій ще вчора вдень було домашнє завдання з прикладами на віднімання.

Чиста. Але не зовсім.

Я нахиляюся. Дивлюся проти світла.

Ледь помітні борозни. Продавлені в папері. Лінії, цифри, літери. Він малював на карті, а карта лежала на зошиті, і олівець натискав, як натискає семирічна дитина, всією рукою, від плеча.

Я знаю, що робити. Я вже робила це.

Я беру з пенала простий олівець. Кладу його плиском. І починаю штрихувати.

Арсен стоїть позаду мене. Я чую, як він перестає дихати.

Сіра пляма розповзається по сторінці. І в ній, білими лініями, як шрами, як мамин медовик із татовими словами, проступає план.

Пунктирна лінія. Вона починається в кутку квадратиком, підписаним «ПЕКАРНЯ». Йде вгору. Повертає. Біля кожного повороту цифри.

«МЕЖИГІРСЬКА — 840».

«КОНТРАКТОВА — 1260».

«САГАЙДАЧНОГО — 2310».

Далі хвиляста лінія. Річка. Під нею пунктир тягнеться вздовж хвиль. І наприкінці високий прямокутник із віконцями, намальований старанно, з антеною на даху.

«ДІМ ДЯДЬКА СЕНІ. СКІЛЬКИ?»

І знак питання, обведений тричі.

— Він рахував, — шепоче Арсен. — Усі ці дні. Він рахував кроки. Я ходив поруч і не…

— Він іде до тебе, — кажу я. — Він іде до вежі. Пішки. По набережній. У заметіль.

Я дивлюся на сторінку. Унизу, в куті, ще щось. Маленьке, ледь помітне, продавлене слабше, наче він малював це окремо, обережно, не натискаючи. Дуга. Одна, велика, вигнута, як веселка, а під нею пряма лінія. І посередині лінії щось маленьке, схоже на крапку або на серце, я не можу розібрати.

У мене немає часу розбирати.

— Набережна, — каже Арсен. — Вся. Від Поштової до вежі. Пішли.

* * *

Ми шукаємо.

Ігорові люди приходять о п'ятій. Шестеро. У чорних куртках, з ліхтарями, з рацією. Ігор, якого я бачу вперше, невисокий, сивий, з обличчям людини, що бачила багато поганого, ставить на прилавок пекарні ноутбук і розстеляє на дубовому столі мапу Подолу. Розподіляє квадрати. Говорить мало.

Поліція приїжджає о п'ятій десять. Двоє. Молодий сержант і жінка-капітан у мокрій шапці. Записують. Питають про суд, про записку, про те, чи міг хлопчик піти до бабусі. Арсен смикається на слові «бабуся».

Ми йдемо по маршруту. Межигірська. Я рахую ліхтарі. Контрактова. Сніг такий, що за двадцять метрів не видно людини. Сагайдачного. Порожні тротуари, засипані машини, одинокий двірник із лопатою, який хитає головою: ні, не бачив, ніякого хлопчика, хто ж у таку погоду.