Частина 3. Глава 6. Арсен. Порожній дім

О третій п'ятдесят п'ять я прокидаюся.

Тіло не знає, що вони поїхали. Тіло пам'ятає тільки, що о третій п'ятдесят п'ять у цьому домі клацають двері її кімнати, і треба слухати. Шість кроків до дитячої. Пауза. Дев'ять до вітальні. Куртка. Блискавка на лівому черевику.

Я лежу й слухаю.

Холодильник. Вітер у шибках. Гудіння ліфтової шахти десь глибоко в бетонному тілі вежі.

Більше нічого.

Я встаю. Іду коридором. Ліва нога, права. Я рахую кроки, бо тепер їх рахувати нікому, крім мене. Шість до дитячої.

Двері прочинені. Шпарина, яку я залишив у першу ніч, і яку відтоді ніхто не зачиняв. Я так і не зачинив.

Зірки на стелі світяться блідо-зеленим. Вони накопичили за день світло з вікна й тепер віддають його в темряву, для нікого. Великий Віз. Кассіопея. Оріон із трьома зірками на поясі. Я колись розповідав про нього в ніч грози, і Тимко заснув на слові «мисливець».

Ліжко застелене. Оленка, поки ми їздили до матері, постелила йому свою білизну на Межигірській, а тут лишилася ковдра з динозаврами, рівна, як аркуш ватману. Ні складки. Ні ноги, що звисає. Ні диплодока, якого обіймають за довгу шию.

Диплодок поїхав.

Стелаж стоїть під стіною. Шістдесят чотири комірки. Латунні таблички. Камені на місцях, усі, крім найважливіших, які він забрав у четвертому пакеті. Порожні комірки виглядають, як вибиті зуби.

Я сідаю на край ліжка.

У кишені піжами камінь. Сірий, плаский, із білою смугою. Я поклав його туди ввечері й так і заснув, затиснувши в кулаці.

Щоб ти не забув дорогу.

Я підходжу до вікна. Сорок другий поверх. Унизу чорна смуга Дніпра, вогні Лівого берега, а ліворуч, якщо притиснутися лобом до скла, видно Поділ. Дахи. Дзвіниця. Десь там, у темряві між ними, на Межигірській, о третій п'ятдесят дев'ять світиться одне вікно.

Я кладу камінь на підвіконня. Білою смугою до скла. До Подолу.

Нехай дивиться.

* * *

О четвертій двадцять п'ять я стою на порозі пекарні.

Дзвіночок. Тепло печі. Жовта лампа над дубовим столом.

Вона там. У червоному фартуху, з руками в борошні. Піднімає голову. Дивиться на мене. Секунду. Дві.

Потім опускає очі й киває на гачок. Синій фартух висить на своєму місці.

Ми місимо мовчки. Від себе. Навпіл. Поворот. Між нами метр дубової дошки. Знову метр, після того, як на кілька днів він став сантиметром. Я не скаржуся. Я знаю ціну кожному з цих сантиметрів.

Тимка немає на дивані в підсобці. Він спить нагорі, у своїй старій кімнаті з шпалерами в машинки. Я дивлюся на зелений диван за піччю, продавлений, порожній, і щось у мене всередині стискається, як тісто в кулаці.

— Він питав про тебе, — каже вона, не підводячи очей. — Учора, перед сном. Чи ти прийдеш.

— Я прийшов.

— Я бачу.

Від себе. Навпіл.

— Можна я заберу його зі школи? — питаю я. — Коли почнуться уроки. Просто проведу додому. Сюди.

Вона довго мовчить. Руки в неї зупиняються в тісті.

— Пішки, — каже вона. — Не машиною. Без охорони. Без журналістів. І щоб до п'ятої він був тут.

— Домовились.

О сьомій зверху рипить сходинка. Віктор спускається, тримаючись за поруччя. Бачить мене. Зупиняється на передостанній сходинці, як тоді, в перший ранок.

— Арсене… — починає він.

— Доброго ранку, Вікторе, — кажу я.

І знімаю фартух. І йду.

Я ще не готовий. Я не знаю, чи буду.

* * *

У п'ятницю, дев'ятого січня, рада директорів знімає мене з посади генерального директора «Довгань Девелопмент».

Це займає дванадцять хвилин. Я засікав.

Мати сидить на чолі овального столу на сороковому поверсі. В перлах. Знову в перлах. Вона не дивиться на мене, поки секретар зачитує порядок денний. Не дивиться, коли голосують. Шість голосів «за». Один «утримався».

Утримується вона.

Їй не треба голосувати. Її п'ятдесят один відсоток і так вирішує все. Вона утримується, щоб я знав: вона могла б урятувати мене одним словом. І не врятувала.

Або щоб я знав, що вона не наважилася проголосувати проти власного сина.

Я так і не розумію, що з цього правда. Я ніколи не розумів її.

Після засідання я збираю речі в кабінеті. Їх небагато. Блокнот. Олівці. Паперовий стаканчик із пекарні на Межигірській, восьмирічний, з виведеним маркером «Дарка», який я вкрав із її прилавка в перший тиждень знайомства й відтоді возив за собою з офісу в офіс. Марко стоїть у дверях і плаче. Тихо, відвернувшись, протираючи окуляри краваткою.

— Я подав заяву, — каже він. — Я піду з вами.

— Куди, Марку?

— Не знаю. Куди скажете.

Я обіймаю його. Уперше за чотири роки, що він у мене працює. Він здивований так, що забуває плакати.

* * *

З дванадцятого січня в Тимка починаються уроки.

О першій двадцять я стою біля паркану школи на Костянтинівській. Без машини. Без охорони. У старій куртці, яку Марко знайшов у шафі пентхаусу, бо пальто моє тепер знають усі фотографи Києва. Мами з колясками косуються на мене. Одна шепоче іншій. Я чую «той самий» і «контракт». Я не обертаюся.

Тимко вилітає з дверей першим. Рюкзак на одному плечі, шапка в руці, шарф волочиться. Бачить мене. Зупиняється.

І потім біжить. Так, як біжать діти, коли не встигають подумати, чи можна.

Він утикається мені в живіт. Не обіймає. Просто утикається, з розгону, лобом. І стоїть так секунду. Дві.

Потім відступає. Натягує шапку. Робить серйозне обличчя.

— Привіт, дядьку Сеню. Ти прийшов.

— Я прийшов.

— Пішки?

— Пішки. Мама сказала.

Тимко киває, наче інакше й бути не могло, і бере мене за руку. Просто бере. Його долоня в рукавичці з динозавром, мокра від снігу.

Ми йдемо додому.

* * *

Ми ходимо так щодня. Від школи на Костянтинівській до пекарні на Межигірській. Двадцять хвилин, якщо йти прямо. Сорок, якщо йти так, як ходить Тимко: через сквер, зупиняючись біля кожного каменя на бордюрі, біля кожної замерзлої калюжі, яку треба проломити каблуком.

Він рахує кроки. Я помічаю це на третій день. Губи ворушаться беззвучно, як над прикладами. Іноді він збивається й сердиться, і повертається до останнього ліхтаря, щоб почати спочатку.