Частина 3. Глава 5. Розрив

Арсен веде машину Столичним шосе повільно, як ніколи. Сорок кілометрів на годину в лівому ряду. Позаду сигналять, обганяють праворуч, хтось показує в бокове вікно щось недвозначне. Він не помічає.

— Я сьогодні ж відкличу довіреність, — каже він. — У нотаріуса на Пушкінській. Він працює до шостої. Потім позов. Юристи кажуть, що заяву можна відкликати до першого засідання. Я все зупиню, Дарко.

— А потім вона знайде щось інше.

Він мовчить.

— Вона завжди розраховує, — кажу я. — Ти ж чув. Це все, що вона вміє. Сьогодні довіреність, завтра опіка, післязавтра журналісти під Тимковою школою. Вона не зупиниться. Вона вісім років не зупинялася.

Ми проїжджаємо повз заправку, повз білборд із його обличчям. Старий, ще літній: «Подільська брама. Місто, в якому хочеться жити». Хтось уже встиг домалювати йому маркером ріжки.

— Я забираю Тимка на Межигірську, — кажу я. — Сьогодні.

Його руки на кермі не здригаються. Тільки кісточки пальців біліють.

— Я знаю, — каже він. — Я бачив, як ти писала Оленці.

— Я не від тебе йду, Арсене.

— А від кого?

— Від її дому. Від квартири, яка належить її компанії. Від дверей, які вона відчиняє своїм ключем, коли їй заманеться. — Я дивлюся у вікно, на сірі сосни, на брудний сніг узбіччя. — Мені треба, щоб у моїх дверей був мій замок. Розумієш? Мій. Щоб я знала, хто має ключ.

— Я куплю будь-який дім. Сьогодні. На твоє ім'я. З твоїм замком.

— За твої гроші.

— За наші.

— У нас немає «наших», — кажу я. — У нас є контракт, який читала вся країна. І борг мого батька.

— Я списав борг. Учора. Ще до Гартманна. Без жодних умов, Дарко, просто списав.

— Я не просила.

— Я знаю, що не просила. — Він видихає. — Ти ніколи нічого не просиш. У цьому ви з моєю матір'ю схожі більше, ніж ти думаєш.

Я обертаюся до нього. Він не дивиться на мене. Дивиться на дорогу.

— Вибач, — каже він за хвилину. — Це було нечесно.

— Ні, — кажу я. — Це було чесно. Тому й боляче.

Далі ми їдемо мовчки. До самої набережної. До вежі, біля входу в яку досі чергують двоє з камерами, мерзлі, з паперовими стаканчиками.

* * *

Збирати речі виявляється легко. Це найстрашніше.

Я приїхала сюди з однією валізою й трьома пакетами. Їду з однією валізою й чотирма. Четвертий для Тимкових каменів. Решта лишається. Шовкова сукня кольору молока з двадцятьма чотирма ґудзиками на спині висить у шафі в чохлі. Туфлі тридцять сьомого розміру стоять у коробці. Червона піжама в клітинку, в якій я спала в маєтку в одному ліжку з ним, лежить на полиці. Я дивлюся на неї. Беру. Кладу назад. Беру знову й запихаю на дно валізи, під светри, так глибоко, щоб не бачити.

На кухні я відкриваю шафку зі спеціями. Шість видів борошна. Дванадцять банок кориці. Бляшанка з цейлонською, зі слоном на кришці, наполовину порожня.

Я не беру її.

Потім повертаюся. Беру.

Арсен стоїть у дверях кухні й дивиться, як я ховаю бляшанку зі слоном у пакет. Нічого не каже.

* * *

Тимко сидить на підлозі своєї кімнати перед стелажем на шістдесят чотири комірки. Не рухається. Камені на місцях. Кожен у своїй комірці, під своєю латунною табличкою. Горіхова скринька прадіда на нижній полиці. На стелі, ще непомітні при денному світлі, сплять сузір'я.

— Сонце, — кажу я. — Треба збиратися.

— Я чув.

— Візьмемо найважливіші. Перший. Камінь бажань. Скриньку. А стелаж…

— Стелаж не влізе в машину, — каже Тимко рівно. Не обертаючись. — Я знаю. Я міряв.

Він міряв.

Я сідаю поруч. Тимко не дивиться на мене. Він дивиться на комірку номер сорок два, де лежить кварц із Волині, і його вуха червоніють повільно, від мочок до верхівок.

— Я не поїду, — каже він.

— Тимку…

— Я без дядька Сені не поїду. — Він обертається. Обличчя в нього спокійне. Страшно спокійне, доросле, як у бабусі Ліни, рівне, як на раді директорів. Тільки нижня губа тремтить, і він закушує її, бо знає, що тремтить. — Ти казала, вони завжди йдуть. Ні, це Макар казав. Але ти не сказала, що не йдуть. А тепер ми йдемо самі. Це ми йдемо. Не він.

— Ми повернемося додому. На Межигірську. До пекарні. До діда. До Марфи. Ти ж любиш Марфу.

— Марфа не мій тато.

Тиша.

Я чую, як Арсен у коридорі за дверима перестає дихати.

Тимко не помічає, що сказав. А може, помічає й не хоче забирати назад. Він підводиться. Підходить до стелажа. Обхоплює його руками, наскільки дістає. Притискається щокою до білого дерева.

— Я тут живу, — каже він. — У мене тут зірки. І комірки з табличками. І диплодок. І Боб. І дядько Сеня о третій п'ятдесят п'ять перевіряє, чи я не боюся. Він думає, що я сплю, а я не сплю. Я слухаю. Шість кроків. З лівого.

У дверях з'являється Арсен.

Він тримається за одвірок. Обличчя біле. Я ніколи не бачила, щоб він тримався за щось, щоб устояти.

— Тимку, — каже він хрипко.

— Скажи їй! — Тимко обертається до нього, не відпускаючи стелаж. Голос нарешті ламається, і з нього виливається все, що він тримав два дні. — Скажи, щоб ми не їхали! Ти ж можеш! Ти все можеш! Ти ж Арсен Довгань, у тебе вежа, і білборди, і Боб! Скажи їй!

Арсен дивиться на мене.

Я бачу, як він хоче сказати. Як ці слова вже стоять у нього на язиці. Не їдь. Залишся. Я прошу. Він тільки відкриє рот, і я… я не знаю, що я зроблю. Я не знаю, чи витримаю.

Він заплющує очі.

І коли розплющує їх, то дивиться вже не на мене. На Тимка.

* * *

Він сідає навпочіпки. Поруч зі стелажем. Поруч із сином.

— Я не можу сказати мамі, що робити, — каже він тихо. — Ніхто не може. Ні я. Ні бабуся Ліна. Ні дід. Знаєш чому?

Тимко хитає головою. Сльози течуть, і він витирає їх рукавом, люто, наче вони його зраджують.

— Бо вісім років тому за маму вирішили інші люди. Я, бабуся і дід. Ми вирішили, де їй бути і з ким. І вийшло дуже погано. Так погано, що я тебе сім років не бачив. — Арсен ковтає. — Тому тепер мама вирішує сама. І ми з тобою мусимо її слухати. Навіть коли нам це не подобається. Особливо тоді.