Частина 3. Глава 3. Гартманн іде

Двері Тимкової кімнати зачинені.

На них досі висить табличка, яку він намалював у перший тиждень: «ПОСТУКАЙ. ТУТ ЖИВЕ ТИМКО І ДИПЛОДОК». Літера «Ж» перевернута. Під нею скотчем приклеєний камінчик, бо «так красивіше».

Я стукаю.

— Тимку. Це мама.

Тиша.

— Сонце, відчини, будь ласка.

Тиша. Потім шурхіт. Щось важке присувається до дверей зсередини. Стілець, мабуть. Або горіхова скринька.

Марко стоїть у коридорі з термосом, який так і не відкрив, і виглядає так, наче його зараз розстріляють.

— Я вибачаюся, — каже він утретє. — Я не подумав. Він сказав, що там має прийти лист від Діда Мороза. Відповідь. Я не міг відмовити.

— Ви не винні, Марку.

— Там стояв один, з камерою на плечі, — каже Марко тихо. — І ще двоє з телефонами. Один підійшов до Тимофія й спитав: «Хлопчику, а як твоє прізвище?» А другий показав йому екран. Тимофій подивився. А потім спитав мене: «Чому мене приховували? Я що, поганий?»

Я притуляюся лобом до дверей.

Арсен стоїть позаду мене. Він мовчить усю дорогу з Подолу. Він не сказав жодного слова в машині, коли ми пробиралися крізь журналістів, коли охоронці вежі розштовхували камери в лобі, коли ліфт піднімав нас на сорок другий поверх. Тільки стискав кермо так, що шкіра на ньому рипіла.

— Можна я? — питає він.

Я відходжу.

* * *

Він не стукає. Він сідає на підлогу. Спиною до стіни, поруч із дверима, витягнувши ноги через увесь коридор. У пальті. Як сидів на лавці біля сніговика.

— Тимку, — каже він. Не голосно. Звичайним голосом, наче вони просто розмовляють за вечерею. — Це я. Можеш не відчиняти. Я тут посиджу.

Тиша. Потім тоненько, з-за дверей:

— Ти мене ховав?

Арсен заплющує очі.

— Ні, — каже він. — Я не знав, що ти є. А коли дізнався, то не встиг навіть сказати тобі. Але ніхто тебе не ховав, бо ти поганий. Тебе ховали, бо ти найцінніше, що є в мами. Найцінніше ховають. Так роблять із дорогими каменями.

— Я не камінь.

— Ні. Ти краще.

Довга пауза.

— Вони питали моє прізвище, — каже Тимко. Голос мокрий, гугнявий. — А я не знав, що сказати. На скриньці було написано Довгань. А в школі Ковальчук. Я не знаю, хто я.

Арсен відкриває очі. Дивиться на мене. Я стою біля стіни, затиснувши рот рукою.

Він лізе у внутрішню кишеню пальта. Дістає звідти аркуш, складений учетверо. Я впізнаю папір: з його блокнота для креслень, у тонку сіру сітку. Він розгортає його на коліні. Розгладжує долонею.

На аркуші табличка. Намальована олівцем, з тінню й об'ємом, як він малює будинки. Прямокутна, з закругленими кутами. По краях маленькі гвинтики. Посередині, акуратними друкованими літерами: «КОЛЕКЦІЯ ТИМКА». А збоку, обвиваючи літери довгою шиєю, усміхається диплодок.

Під малюнком дрібно, його почерком: «Варіант 1. Можна переробити. Замовник завжди правий».

Арсен нахиляється і просовує аркуш у щілину під дверима.

Тиша.

Потім шурхіт паперу по той бік.

Потім дуже довга тиша.

— У диплодока занадто коротка шия, — каже Тимко.

— Переробимо.

— І гвинтиків замало.

— Додамо.

Знову шурхіт. Щось важке відсувається від дверей. Клацає ручка.

Тимко стоїть на порозі. Червоний, заплаканий, з аркушем у руці й каменем із білою смугою в другій. Дивиться на Арсена, що сидить на підлозі. Арсен дивиться на нього знизу вгору.

— Тут не Довгань і не Ковальчук, — каже Тимко, тицяючи пальцем у табличку. — Тут просто Тимко.

— Так, — каже Арсен. — Бо це твоє.

Тимко думає. Потім сідає на підлогу поруч з ним. Притуляється плечем до його руки. Не обіймає. Просто притуляється, як притуляються до теплої печі.

— Мені треба ще подумати, — каже він.

— Думай. Я почекаю.

Я йду на кухню, бо не можу більше дивитися. Вмикаю воду. Стою над раковиною, і вода біжить, і я не мию нічого.

* * *

О третій дня дзвонить Відень.

Арсен ставить ноутбук на кухонний острів. Поруч, на конверті з синьою спіраллю, досі лежить моя обручка. Він акуратно відсуває конверт убік, разом з обручкою, не торкаючись її, як відсувають щось, що належить не тобі.

Я хочу піти. Він каже: «Залишся». Тимко сидить за столом у кутку вітальні й переробляє диплодока. Шия в того тепер на три аркуші, склеєні скотчем.

На екрані троє. Посередині Конрад Гартманн, у темному костюмі, у кабінеті з книжковими полицями до стелі. Ліворуч сивий чоловік у вузьких окулярах, юрист фонду. Праворуч, у маленькому віконці, наче його підключили останнім, Фрідріх. У светрі з оленями. У тих самих величезних рогових окулярах. Позаду в нього камін і портрет жінки в синій сукні.

— Арсене, — каже Конрад англійською. Сухо. Ввічливо. — Ми бачили новини. Ми маємо обговорити пункт сімнадцятий нашої угоди про наміри.

Пункт сімнадцятий. Я не знаю, що там. Але бачу, як Арсенові пальці стискають край острова.

— Репутаційні ризики, — каже юрист. — Фонд має право вийти з проєкту без штрафних санкцій у разі публічного скандалу, що стосується особистого життя керівництва партнера. Ми вважаємо, що подія цього ранку підпадає під цей пункт.

— Розумію, — каже Арсен.

— Однак, — Конрад підіймає палець, — ми готові розглянути продовження, за однієї умови. Ваша рада директорів сьогодні вранці надіслала нам проєкт публічної заяви. Ви, я думаю, бачили.

Арсен не бачив. Я розумію це з того, як він повільно відкриває пошту на телефоні. Як читає. Як його обличчя стає кам'яним.

Він кладе телефон на острів екраном догори. Я бачу текст. Шапка компанії. Підпис: «За дорученням ради директорів. З. Морозова, фінансова директорка».

«…Опубліковане зображення неповнолітнього є фотомонтажем. Дитина є сином дружини А. О. Довганя від попередніх стосунків і не має жодного стосунку до родини Довганів. Документ, оприлюднений як "шлюбний контракт", є фальшивкою…»

— Якщо ви публічно підтвердите цю заяву сьогодні до вечора, — каже Конрад, — фонд вважатиме ризик контрольованим, і ми підпишемо п'ятнадцятого, як планували.