Частина 3. Глава 2. Скандал

Він приїжджає за сімнадцять хвилин.

Від Кирилівської до набережної вночі їхати двадцять п'ять. Я не питаю, на які світлофори він не зважав.

Ліфт. Кроки в передпокої, швидкі, важкі. Він не роззувається. Проходить повз мене в кабінет, наче мене немає, і я не ображаюся, бо знаю цю ходу. Так ходять пожежники.

Він зупиняється перед принтером. Читає напис на екрані. Довго дивиться на аркуш, який я поклала поруч на стіл. На мій почерк. На пункт тринадцятий.

Потім знімає картину. Пейзаж, сіре море, щось дороге й безлике, що висіло тут ще до нас. Набирає на панелі сейфа чотири цифри. Один. Сім. Нуль. П'ять.

Дверцята відчиняються з тихим чмоканням.

Усередині пачка документів у прозорій папці. Наш контракт. Тринадцять сторінок, бо чотирнадцята в мене в руці. Поруч шкіряна папка Злати.

Арсен розкриває її.

Чисті аркуші. Двадцять штук. Білих, як сніг на сквері.

— Оригінали додаткової угоди з Гартманном, — кажу я. — Вона так сказала.

— Вони в мене в офісі. — Він закриває папку. Обережно, без жодного звуку. — У моєму сейфі. Я їх нікому не доручав.

Він дістає телефон. Набирає. Я чую механічний жіночий голос, навіть стоячи за два кроки: «Абонент перебуває поза зоною досяжності».

Набирає ще раз. Те саме.

Тоді він набирає інший номер.

— Ігоре. Вибач, що вночі. — Пауза. — Мені треба знати, куди пішов скан із мого домашнього принтера сьогодні о чотирнадцятій двадцять. Так. Усе, що зможеш. До ранку.

Він кладе телефон на стіл. Спирається на нього обома руками. Спина в нього пряма, як завжди, але я бачу, як ходять лопатки під сорочкою.

— Тимка там немає, — каже він, не обертаючись. — У контракті. Тільки ім'я. Ні фото, ні адреси школи. Ні дати народження. Я сам складав текст.

— Пункт тринадцятий, Арсене, — кажу я. — Ти обіцяв.

— Я пам'ятаю.

— Ти розписався під ним.

— Я пам'ятаю, Дарко.

Він обертається. У світлі настільної лампи його обличчя старше, ніж учора. Наче за одну добу він прожив кілька років.

— Можна я сьогодні залишуся? — питає він. — На дивані. Я не підійду. Просто… якщо щось. Щоб я був тут.

Я дивлюся на нього. На чоловіка, якого вчора вигнала з власного дому, і який пішов, не сперечаючись.

— Залишайся, — кажу я.

* * *

О четвертій п'ятнадцять я взуваюся в передпокої.

Він не спить. Сидить на дивані у вітальні в одязі, з телефоном на коліні, і дивиться на місто. Коли я застібаю блискавку на лівому черевику, він тихо каже з темряви:

— Будь обережна.

— Я йду пекти хліб, Арсене. Не на війну.

Він не відповідає. І я тоді ще не розумію, що він знає краще.

* * *

Пекарня зустрічає мене звично. Тепло печі, кислий подих Марфи, жовта лампа над дубовим столом. Я мию руки до ліктів. Замішую житній. Від себе. Навпіл. Поворот.

На його половині столу порожньо. Синій фартух висить на гачку.

О шостій прибігає Оленка, рожева від морозу. Розмотує шарф, щебече про ожеледицю, про те, що голуби на розі Костянтинівської знову чекають рогаликів. Усе як завжди.

О шостій п'ятдесят вісім її телефон вібрує на прилавку.

Потім ще раз. І ще. І ще, без перерви, як дзвоник на пожежу.

— Та хто там уже… — Оленка бере телефон, витираючи руки об фартух.

Я дивлюся, як змінюється її обличчя. Як рожеве від морозу стає білим. Як вона повільно опускається на табуретку за прилавком.

— Дарино Вікторівно, — каже вона. Тонко, по-дитячому. — Ви… ви бачили?

* * *

Спершу це один телеграм-канал. «Київ інсайд». Чотириста тисяч підписників.

«ЕКСКЛЮЗИВ. Скільки коштує дружина мільйонера? Повний текст шлюбного контракту Арсена Довганя».

І фотографії. Чотирнадцять сторінок. Ні, тринадцять. Чотирнадцятої в них немає, бо вона в мене. Решта вся. Пункт за пунктом. Сторінка за сторінкою.

«1. Сторони укладають шлюб строком на один (1) календарний рік…»

«4. Заборгованість Ковальчука В. перед ТОВ "Довгань Девелопмент" у розмірі 2 640 000 грн підлягає списанню в день розірвання шлюбу…»

«7. Дружина зобов'язується бути присутньою на офіційних заходах…»

«11. Чоловік не втручається у виховання дитини Дружини…»

О сьомій двадцять це вже на трьох новинних сайтах.

О сьомій сорок на дванадцяти.

Заголовки ростуть, як тісто в теплі. Пухнуть. Набирають повітря.

«Довгань купив дружину за 2,6 мільйона: документ».

«Пекарка з Подолу і контракт на рік: що відомо про фіктивний шлюб забудовника».

«"Подільська брама": як шлюб допоміг Довганю отримати останню ділянку».

«Дружина за контрактом. Як вам таке?»

Я гортаю. Пальці липкі від тіста, екран Оленчиного телефону вкривається борошняними відбитками. Я не можу зупинитися.

Коментарі. Тисячі.

«Вона хоч розумна, нормально так продалася».

«2,6 млн за рік, це скільки за день? Я б погодилася».

«Бідна дитина. Хто про дитину подумав?»

«Знаю цю пекарню, там равлики норм були. Тепер зрозуміло, на які гроші».

«Пункт 14: дружина працює в пекарні до 8:00. Ну хоч щось чесно заробляє 😂».

Я віддаю телефон Оленці. Повертаюся до столу. Беру тісто.

Від себе. Навпіл. Поворот.

Руки тремтять. Тісто рветься.

Якщо міситимеш злим, хліб вийде важким і не підніметься.

* * *

О сьомій зверху рипить сходинка.

Тато спускається, тримаючись за поруччя. В окулярах. З телефоном у руці. Старим, кнопковим, з великими цифрами, на якому він, я точно знаю, не вміє відкривати інтернет.

— Мені Люда подзвонила, — каже він. — З Білої Церкви. Каже, там тебе по телевізору показують. Те, що в ранковій програмі. Каже, якийсь контракт.

Він дивиться на мене через усю пекарню. Через стіл, через тісто, через вчорашнє «Вікторе».

Я мовчу.

Тато сідає за свій столик біля вікна. Повільно. Оленка ставить перед ним чай. Він не торкається.

— Це через мене, — каже він. Тихо, сам до себе. — Усе це через мене.

Я не заперечую.

О восьмій я перевертаю табличку на дверях на «Відчинено».