Частина 3. Глава 1. Злата робить хід».

Арсен опускається на коліна.

Повільно. Так, наче підлога під ним може провалитися. На холодну плитку кухні, в темних штанах, які коштують як місячна виручка пекарні. Тепер він дивиться на Тимка знизу вгору. Тимко, вперше в житті, вищий за нього.

Арсен не відповідає. Він обертається до мене.

У жовтому світлі підсвітки я бачу його обличчя. Мокрі вії. Стиснуті губи. І питання в очах. Не «що мені сказати». А «можна?».

Сім тижнів він чекав, щоб я сказала сама. І навіть тепер, на колінах перед сином, який дивиться на нього з диплодоком під пахвою, він чекає.

Тепер уже не треба. Ти ж знаєш.

Треба. Мені треба. Не для нього.

Я обходжу острів. Сідаю навпочіпки поруч із ними. Беру Тимка за холодну босу ногу, бо до рук не дістаю: руки обіймають диплодока.

— Так, сонце, — кажу я. Голос ламається, і я не намагаюся його зібрати. — Дядько Сеня — твій тато.

Чотири слова. Не ті, що я репетирувала. Але чотири.

Тимко дивиться на мене. Потім на Арсена. Потім знову на мене. Його обличчя нічого не виражає. Зовсім нічого. Так він дивиться на камінь під лупою, коли не може зрозуміти, що це, кварц чи просто скло.

— Я так і знав, — каже він нарешті. — Через брови.

Арсен видає звук. Щось середнє між сміхом і схлипом.

— А контракт? — питає Тимко. — Коли він закінчиться, ти підеш?

— Ні, — каже Арсен. — Контракт був між мною й мамою. Не між мною і тобою. З тобою в мене немає контракту. І ніколи не буде. Я нікуди не піду, Тимку. Ніколи.

Тимко довго дивиться йому в обличчя. Потім переводить погляд на його губи.

— Ти не покусав губу, — каже він.

— Я ніколи не кусаю губу.

— Ага, — каже Тимко. — Але мама кусає.

Він обдумує. Ворушить пальцями ніг у моїй долоні.

— Тоді віддай мені камінь, — каже він Арсенові. — Той, з білою смугою.

Арсен завмирає. Повільно лізе в кишеню сорочки. Біля серця. Дістає камінь. Сірий, плаский, з білою смугою, теплий від його тіла. Кладе Тимкові на долоню.

— Ти ж казав, що мені ще треба, — каже Арсен тихо.

— Уже ні. — Тимко стискає камінь у кулаці. — Бажання збулося. Треба загадати нове. А ти не вмієш правильно, ти загадуєш мовчки.

Він повертається й іде до своєї кімнати. Босий, з диплодоком і каменем. На порозі коридору зупиняється. Не обертаючись.

— Мені треба подумати, — каже він. Моїм голосом. Моїми словами.

І йде.

Ми з Арсеном сидимо на підлозі кухні. Між нами метр плитки. Моя обручка лежить нагорі, на острові, на конверті, на числі, яке ми обоє тепер знаємо напам'ять.

Він не забирає її. Я не забираю.

* * *

Тієї ночі я сплю в Тимковій кімнаті. На килимі, на подушці з дивана, під пледом. Тимко спить, затиснувши камінь у кулаці під щокою.

Арсен не спить у пентхаусі.

Я чую, як о пів на дванадцяту клацає ліфт. Він пише мені о першій: «Я в офісі. Тобі треба подумати. Не тут, ти сказала. Тоді нехай "тут" буде без мене. Дім твій і його, скільки захочете. А.»

Я не відповідаю.

О третій п'ятдесят п'ять я прокидаюся сама. За звичкою. Лежу й слухаю квартиру. Холодильник. Вітер у шибках. Тимкове дихання з присвистом.

Нікого, хто рахує мої кроки до дитячої.

Я не йду в пекарню. Уперше за вісім років, крім днів, коли народжувала й коли ховала бабусю, я пишу Оленці: «Сьогодні без мене. Марфу погодуй. Віктора до печі не пускай».

Віктора. Навіть у повідомленні я не можу написати «тата».

* * *

Злата приходить о другій дня.

Я відчиняю двері, бо думаю, що це кур'єр із Тимковими книжками. На порозі стоїть вона. У довгому пальті кольору верблюжої вовни, з тонкою шкіряною папкою під пахвою. Платинове каре ідеальне, наче вона щойно з перукарні. Гіркий запах полину накочується хвилею, ще поки вона не переступила поріг.

— Дарино. — Вона всміхається. — Можна?

Я не відступаю.

— Арсена немає.

— Я знаю. Він у переговорній з дев'ятої ранку. З юристами Гартманна. — Вона піднімає папку. — Він попросив мене завезти сюди документи. У сейф. Оригінали додаткової угоди. Вони мають лежати вдома, не в офісі. Він так вирішив після… — Вона робить маленьку паузу. — Після того, як дехто вчора знайшов ключі від усіх дверей у вежі.

Я дивлюся на неї. Вона дивиться на мене. Спокійно, чемно, трохи втомлено.

У неї в будь-якому разі є ключ. Пентхаус належить компанії. Ліна відчинила ці двері сама, і Злата могла б так само. Вона стоїть на порозі й чекає дозволу, і це, мабуть, найввічливіше, що вона коли-небудь для мене робила.

Я відступаю.

* * *

Вона не йде одразу до кабінету. Вона знімає пальто, вішає його на гачок, наче робила це сотню разів, і проходить на кухню.

— Можна кави? Я з шостої на ногах.

Я вмикаю кавоварку. Вона сідає на високий стілець біля острова. На той самий, на якому вчора висів Арсенів піджак. Кладе папку перед собою. Її погляд ковзає по острову, по чистому мармуру, по моїх руках.

На моєму безіменному пальці.

— О, — каже вона. Тихо. — Ось воно що.

Я ставлю перед нею чашку. Мовчки.

— Він учора приїхав в офіс із таким обличчям, наче його переїхав каток, — каже Злата, обхоплюючи чашку долонями. — Я думала, це через матір. Він був у неї зранку. Ви знаєте?

— Знаю.

— А знаєте, що він їй сказав? — Злата відпиває. Дивиться на мене поверх чашки. — Галина Петрівна розповіла Ліні Олександрівні, Ліна Олександрівна зателефонувала мені о восьмій ранку, а я тепер розповідаю вам. Так у цій родині ходять новини. Він сказав матері, що якщо вона ще раз наблизиться до вас або до хлопчика без вашого дозволу, він іде з компанії. Із власної компанії, Дарино. Яку будував вісім років. Він сказав, що віддасть свої сорок дев'ять відсотків у траст і поїде будувати сільські школи на Чернігівщині. Біля бабусиного села. Ліна Олександрівна сміялася. Вона думає, що він блефує.

Злата ставить чашку.

— Я знаю його довше, ніж вона, — каже вона. — Я знаю його краще, ніж ви. Він не блефує. Він ніколи не блефує. Він просто йде. Він пішов від вас. Пішов від мене. Від Відня. Він піде і від «Подільської брами», і вісім років моєї роботи, мого життя, моїх ночей у цій вежі… — Вона зупиняється. Видихає. Повертає обличчю рівний, чемний вираз. — Вибачте. Я втомилася.