Частина 2. Глава 17. Батьків гріх

Я не сідаю.

Я стою по свій бік столу для місіння, а тато сидить навпроти, і між нами розгорнутий зошит, і метр старої дубової дошки, яку тато сам колись шліфував, стоячи навколішки, поки мама сміялася, що він гладить її ніжніше, ніж дружину.

— Почекай, — кажу я.

Я йду до підсобки. Зазираю за піч.

Тимко спить на зеленому дивані, згорнувшись під Арсеновим пальтом. По-справжньому. Я знаю різницю. Коли він прикидається, у нього тремтять вії. Зараз не тремтять. Рот трохи відкритий, і на кожному видиху тихенько присвистує щербина від переднього зуба.

Я причиняю двері підсобки. Щільно. До клацання.

Повертаюся до столу.

— Пошепки, — кажу я. — Говори пошепки.

Тато киває. Він розуміє. Пошепки говорять тільки про важливе.

* * *

— Мама хворіла чотирнадцять місяців, — каже тато.

Я знаю. Я була там. Мені було сімнадцять. Я пам'ятаю ті чотирнадцять місяців краще, ніж хочу. Лікарня на Ломоносова. Запах хлорки й мандаринів. Мамина хустка з маками, коли волосся вже не було. Вона пекла до останнього, поки могла стояти. Потім сиділа на табуретці біля печі й керувала, як диригент.

— Ти не знаєш, скільки це коштувало, — каже тато. — Я тобі не казав. Хімія. Препарат із Німеччини, якого не було в лікарні. Операція в Ізраїлі, яку зрештою не зробили, бо було пізно, а передоплату не повернули. Я позичав у всіх. У Гени Сороки, вперше, ще тоді. У сусідів. У банку під пекарню.

Він говорить рівно, дивлячись на свої руки на дошці.

— Коли мами не стало, я був винен сто сорок тисяч доларів. А стара піч тріснула через місяць після похорону. Наче теж не захотіла без неї.

Я пам'ятаю стару піч. Цегляну, з облупленою побілкою, з чавунними дверцятами, на яких бабуся колись вибила цвяхом свої ініціали. Пам'ятаю тріщину, з якої йшов дим, і як ми два роки пекли в ній, підставляючи відро з піском.

— А потім з'явився він, — каже тато.

— Арсен.

— Студент. Без грошей, у кедах, з блокнотом. Сидів отам. — Тато киває на мішки з борошном під стіною. — Щоранку. А ти сміялася так, як не сміялася з маминого похорону. І я радів. Спершу радів, доню. Чесно.

— А потім?

— А потім ти прийшла й сказала, що він виграв грант. На навчання у Відні. Два роки. І що ви поберетеся в травні і поїдете разом. — Він піднімає на мене очі. — Ти пам'ятаєш, що ти сказала мені тоді?

Я пам'ятаю. Я не хочу пам'ятати.

— Що пекарню можна продати, — шепочу я.

— Що пекарню можна продати, — повторює тато. — Що борги закриємо з продажу. Що я можу поїхати до тітки Люди в Білу Церкву, там повітря й город. Що Відень — це шанс, який буває раз у житті. Ти говорила так легко, доню. Тобі було дев'ятнадцять. Ти не розуміла, що продаєш мамину піч і бабусину закваску, і мене разом з ними.

Він замовкає. Марфа на полиці видихає бульбашку.

— Я не спав тиждень, — каже він. — А потім у пекарню прийшла жінка в сірому пальті.

* * *

Вона прийшла в середу, на початку квітня. Тато пам'ятає. Купила шість равликів із корицею. Повернулася в п'ятницю. Купила дванадцять. У понеділок попросила відкласти їй тацю на вечір. Їй, мовляв, незручно приїжджати, у неї робота. Чи не міг би пан пекар привезти?

— Я возив їй равликів на Липки, — каже тато. — Три тижні. Двічі на тиждень. Вона пригощала мене чаєм. Розпитувала про пекарню. Про маму. Про борги. Вона вміє слухати, доню. Ти не повіриш, як вона вміє слухати. Я розповів їй усе. А вона розповіла мені, що її син, студент-архітектор, закохався в доньку пекаря. Що він кидає все й їде до Відня з дівчинкою, яка не знає жодного слова німецькою. Що там вони обоє пропадуть. Що вона мати й не може на це дивитися.

— І ви домовилися, — кажу я.

— Не одразу. — Тато хитає головою. — Вона не просила. Вона ніколи не просить. Вона просто сказала одного разу, наливаючи чай: «Вікторе, а якби ваша донька лишилася тут, а мій син поїхав сам? Хіба це не було б найкраще для всіх?» І поклала на стіл конверт. Сказала: «Це на піч. На нову. Ви ж казали, що стара тріснула».

Я дивлюся на піч.

Нову. Велику, німецьку, з трьома ярусами й паровою камерою. Тато поставив її того літа, коли я вже ходила з животом. Я тоді питала, звідки гроші, а він сказав: кредит. Пільговий. Для малого бізнесу.

Я вісім років стою біля цієї печі по шістнадцять годин на добу. Я грію об неї руки взимку. Тимко зробив до неї свої перші чотири кроки. Я притискалася до неї спиною й плакала, коли ніхто не бачив.

— Скільки? — питаю я.

Тато мовчить.

— Скільки, тату?

— П'ятдесят тисяч. Доларів. Двадцять для нього. Тридцять мені.

Ціна. У мого життя є ціна. Тридцять тисяч доларів і німецька піч із паровою камерою.

— А зошит?

— Вона попросила щось написане твоєю рукою. Щоб знати, як ти пишеш. Я приніс зошит. Ми сиділи в неї на кухні, і я… — Тато ковтає. — Я не вмію гарно писати, доню. Ти ж знаєш. Тільки друковані. Я складав текст. Вона казала: коротше. Ще коротше. Чоловіки не вірять довгим листам. Я написав тричі. Потім вона вирвала дві сторінки, сіла за стіл і переписала. Нахиленим почерком. Дівчачим. Хвилин за п'ять. Я дивився й не міг повірити, як схоже. Потім вона дописала знизу: «Тато все пояснить». Своєю рукою, по-своєму, бо забулася. А тоді подивилася на це й сказала: «Нічого. Він не помітить. Він ніколи не помічає того, чого не хоче бачити».

Арсенів голос, годину тому: Я архітектор. Я бачу тріщину в фундаменті за сто метрів.

— А бабуся? — питаю я. — Шістнадцяте травня? Бабуся не хворіла. Ти казав, що вона при смерті.

— Вона й не хворіла. — Тато дивиться на свої руки. — Я подзвонив їй і попросив, щоб вона прикинулася. Сказав, що тобі треба побути подалі від міста, що в тебе нерви перед весіллям. Вона повірила. Вона завжди мені вірила.

Бабуся, яка стелила мені на печі. Яка годувала мене пиріжками з вишнями й гладила по голові, коли я плакала, що немає зв'язку. Нічого, внучко, якщо любить, знайде. Вона знала, що вдає. Не знала навіщо.

Вона померла через п'ять років. Здорова до останнього дня. І так ніколи нічого й не спитала.