Частина 2. Глава 16. Зошит із котиком

Першого січня о четвертій дня ми з Тимком сидимо на підлозі його кімнати й розкладаємо прадідові камені.

Горіхова скринька відкрита. Без таблички на кришці вона виглядає старшою і чеснішою, наче з неї зняли чужий капелюх. Усередині, на вицвілому зеленому оксамиті, у тридцяти шести гніздах лежать камені. Кварц, схожий на шматок льоду. Яшма, червона з білими прожилками, як сирий бекон. Чорний турмалін, гострий, мов олівець. Аметистова щітка, яку Тимко взяв у руки так, як беруть пташеня.

Під кожним гніздом маленький пожовклий папірець. Чорнило вицвіло до кольору слабкого чаю. Почерк дрібний, з нахилом, старомодний. «Кварц. Волинь. 1961». «Яшма. Урал. 1958».

— Прадід писав, — шепоче Тимко. — Сам. Дивись, у нього «я» як у мене. З хвостиком назад.

Я дивлюся. У нього справді «я» з хвостиком назад. Як у Тимка, який досі плутає, в який бік вона дивиться.

Арсена немає. Він поїхав зранку в офіс, хоча сьогодні перше січня й у вежі на Кирилівській, певно, нікого, крім охорони. Сказав «треба дещо перевірити». Поцілував мене в скроню біля ліфта. Швидко, легко, наче робив це роками.

Вчорашній аркуш у клітинку лежить у моїй кишені. Я перекладала його з кишені в кишеню цілий ранок, як гарячу вуглину.

— Тимку, — кажу я.

— М-м?

— Я знайшла твій лист. Дідові Морозу.

Тимкові руки завмирають над аметистом. Він не піднімає голови. Вуха в нього червоніють, повільно, від мочок до верхівок.

— Ти читала, — каже він. Не питає.

— Читала. Вибач. Він випав із кишені.

Тимко кладе аметист назад у гніздо. Дуже обережно. Поправляє папірець під ним, щоб лежав рівно.

— Звідки ти знаєш про контракт, сонце?

Довга тиша. Тимко колупає пальцем край оксамиту.

— Я не сплю, — каже він нарешті. — У пекарні. На дивані. Ти думаєш, я сплю, а я не сплю. Я ніколи не сплю, коли ви з Оленкою говорите пошепки. Бо пошепки говорять тільки про важливе.

Диван у підсобці. Шоста ранку. Оленка з равликом у руці питає: «А коли контракт закінчиться, ви повернетеся на Межигірську?» І я відповідаю: «Через десять місяців. Якщо все буде добре».

— Що ти чув?

— Що ти вийшла за дядька Сеню за контрактом. На рік. Щоб дідові не забрали пекарню. — Він нарешті піднімає на мене очі. Сірі, з темним обідком, мокрі. — Контракт — це як оренда, так? Як коли дід орендував холодильну вітрину, а потім її забрали, бо скінчився термін?

Я не можу говорити.

— Тата не можна орендувати, — каже Тимко. Голос ламається на слові «тата». — Це нечесно. Його не можна взяти на рік, а потім віддати назад. Я питав Макара, у нього тато теж пішов, і Макар каже, що вони завжди йдуть. Що це закон.

— Тимку…

— Я тому й написав Дідові Морозу, — швидко каже він, наче боїться, що я заберу в нього право договорити. — Бо камінь бажань я вже віддав дядькові Сені. А в мене тепер нема такого, щоб із білою смугою. Я шукав. На Трухановому всі вже позбирали.

Я сідаю ближче. Притягую його до себе. Він упирається, секунду, як завжди, коли вважає себе надто дорослим для обіймів, а потім здається і втикається мені носом у светр.

— Він не піде, — кажу я йому в маківку. — Хоч би що. Дядько Сеня тебе не покине.

Тимко відсувається. Дивиться мені в обличчя. Уважно. Довго. Так, як дивиться на камінь під лупою, перш ніж вирішити, у яку комірку його покласти.

— Ти покусала губу, — каже він.

Я торкаюся губи пальцем. Я навіть не помітила.

— Ти завжди кусаєш губу, коли не знаєш напевно, — каже мій семирічний син. — Нічого. Я теж не знаю.

Він повертається до скриньки й дістає наступний камінь.

* * *

Другого січня о четвертій ранку я відмикаю пекарню з першого разу.

Руки не тремтять. Це дивно. Я думала, тремтітимуть. Я не спала, але це вже звично. Я лежала й дивилася в стелю, слухала, як Арсен о третій п'ятдесят п'ять виходить зі своєї кімнати й рахує кроки до дитячої, і думала, що це остання ніч, коли між нами є двері.

Я вмикаю лампу над столом. Годую Марфу. Мию руки до ліктів.

Потім відчиняю шухляду під прилавком і дістаю зошит.

Синя обкладинка. Рудий котик із бантиком, витертий до білого на місці, де я сім років брала зошит рукою з борошном. На корінці смужка скотчу, якою мама заклеїла його, коли я впустила його в тісто для пасок. Мені було дванадцять.

Я кладу зошит на стіл. Не на свій бік. На його. На той бік метра дубової дошки, де він стоїть щоранку в синьому фартуху.

І чекаю.

О четвертій двадцять п'ять дзенькає дзвіночок.

* * *

Тимко спить на дивані під пальтом. Я дивлюся, як Арсен вкриває його, поправляє комір, двічі. Як миє руки. Як знімає з гачка синій фартух і зав'язує його за спиною, наосліп, із третьої спроби, бо зав'язки короткі.

Як підходить до столу. Бачить зошит.

Зупиняється.

— Ти обіцяла, — каже він тихо, — першого робочого дня.

— Сьогодні перший робочий день.

Він дивиться на зошит. Потім на мене.

— Поруч, — кажу я. — Не навпроти. Будь ласка.

Він обходить стіл. Повільно. Стає поруч зі мною. Між нами сантиметри. Я чую, як він дихає. Чую запах морозу від його волосся і мила від його рук.

Сім тижнів ми стояли навпроти. Це вперше, коли поруч.

Я розгортаю зошит.

— Ти бачив лист, — кажу я. — Ти пам'ятаєш, на якому він папері.

— У клітинку. З червоним полем. — Його голос рівний. Занадто рівний. — Край нерівний. Вирваний.

— Звідси.

Я гортаю сторінки. Бабусин хліб. Мамині пиріжки з маком. Паски, на яких пляма від тіста, схожа на Африку. Равлики з корицею, моїм почерком, з помилкою в слові «кардамон», яку мама виправила червоною ручкою.

А за ними нерівні корінці. Два. Вирвані під самий шов.

— Твій лист був першою сторінкою, — кажу я. — Я перевірила, коли ти показав мені його. Край збігається. Кожна зазубрина.

Арсен мовчить.

— А друга сторінка зникла, — кажу я. — Але вони писали на ній, а вона лежала зверху. На медовику. І все продавилося.

Я перегортаю. Медовик. Мамин почерк, круглий, щедрий. «Мед — 3 ст. ложки. Не шкодувати». І поверх маминих рядків, сірі від графіту, яким я заштрихувала сторінку, проступають чужі слова. Білі лінії на сірому. Як шрами.