Частина 2. Глава 12. Тест

Я ховаю зошит за спину, коли сходами спускається тато.

Сама не знаю навіщо. Як школярка, що ховає щоденник із двійкою. Синя обкладинка з затертим котиком упирається мені в поперек, і я стою біля столу, де мішу тісто, з олівцем у другій руці й графітовим пилом на пальцях.

Тато зупиняється на останній сходинці. Дивиться на мене. На Оленку за прилавком, яка раптом дуже старанно перекладає круасани з однієї тацки на іншу. Знову на мене.

— Ти чого прийшла, доню? Після обіду ж не ходиш.

— Забула дещо.

— Знайшла?

— Знайшла.

Він киває. Йде до свого столика біля вікна, повільно, тримаючись за спинки стільців. Сідає. Оленка ставить перед ним чай із лимоном, без цукру, бо лікарка заборонила, і він кривиться, як щоразу.

Я дивлюся на його спину. На сиву потилицю. На руки пекаря, що обхопили чашку.

Ці руки тримали ручку й тричі вивели друкованими літерами на сторінці мого зошита: «НЕ ШУКАЙ МЕНЕ. ВИХОДЖУ ЗА ІНШОГО». Учились. Складали текст. Ці руки відвезли мене до бабусі шістнадцятого травня й привезли назад вісімнадцятого, коли вже було пізно.

Ці руки навчили мене місити тісто, коли я стояла на перевернутому відрі.

— Тату, — кажу я.

Він не обертається.

— Ти колись бачився з Ліною Довгань? Ну, до того як вона прийшла до тебе в лікарню?

Чашка в його руках здригається. Чай хлюпає через край, на блюдце, на скатертину. Оленка за прилавком завмирає з тацкою.

— Ні, — каже тато.

— Ти носив їй наших равликів.

Тиша. Він ставить чашку. Довго, обережно, наче вона з тонкого скла. Повільно підводиться.

— Я втомився, доню, — каже він. — Піду ляжу.

Він іде до сходів. На першій сходинці зупиняється, тримаючись за поруччя. Я бачу, як ходять його плечі. Як він дихає, важко, з присвистом, як Тимко, коли в нього нежить.

— Тату…

— Не зараз. — Він не обертається. — Будь ласка, Даринко. Не зараз.

Сходи рипнули під його вагою. Раз. Удруге. Двері нагорі зачинилися.

Оленка дивиться на мене через усю пекарню. Вона нічого не питає. Вона просто бере ганчірку, підходить до татового столика й витирає розлитий чай. Рівними, повільними рухами, як витирають сльози.

* * *

О п'ятій я стою на колінах на бетонній підлозі кухні й тримаю в руках конверт.

Він ще там. Під інструкцією, товстою, як Біблія, рівно там, де я залишила його в ніч грози. Синя спіраль у куті. «Висновок молекулярно-генетичної експертизи». І рівний почерк без нахилу. «Арсенові. Особисто».

Тепер я знаю цей почерк. Я бачила його вдавленим у сторінку з маминим медовиком. «Тато все пояснить».

Вона написала ці слова вісім років тому. Вона написала їх і тепер.

Я сиджу на підлозі й дивлюся на конверт. Я можу розірвати його. Мені не треба. Я знаю, що там написано. Я знала це двадцять першого червня, у ванній, сидячи на холодній плитці з тестом у руці. Я знала це кожного ранку, коли Тимко хмурив брови. Я знала це на Володимирській гірці, і в маєтку, і в шкільному коридорі під стендом із переможцями олімпіад.

Ліна теж знає. Вона хоче, щоб Арсен дізнався від неї. Щоб він відкрив цей конверт, побачив цифру, і щоб першим, що він відчув, була не радість. А зрада. Моя.

Вісім років. Вісім років я мовчала.

Ми ж обидві вміємо мовчати, правда?

Ні.

Я кладу конверт назад. Під інструкцію. Рівно. Закриваю шухляду.

Я скажу йому сама. Сьогодні. Увечері. Коли він прийде з офісу і Тимко засне. Я скажу йому все: і про двадцять перше червня, і про січень, і про те, чому я казала «шість» і «він не твій». А потім покажу зошит. Хай він дізнається правду від мене. Не з конверта. Не від неї.

Я підводжуся. Ноги тремтять, але я стою.

У дитячій Тимко розкладає камінці по комірках стелажа, щось бурмочучи собі під ніс. Вибирає, в яку комірку покласти амоніт від бабусі Ліни. Пробує одну. Іншу. Повертає назад.

Я роблю йому какао. Він п'є, лишаючи коричневі вуса на верхній губі.

* * *

Домофон дзвонить о сьомій.

Я дивлюся на маленький екран біля дверей і бачу обличчя, підсвічене холодним світлом ліфтового холу. Сірий кашемір. Перли. Вузол волосся.

Вона не чекає, поки я відповім. Я чую, як у дверях клацає замок. Сам. Двері відчиняються.

Ліна Довгань заходить у пентхаус свого сина, тримаючи в руці ключ.

— Не дивіться так, дорогенька, — каже вона, знімаючи рукавички. — Ця квартира належить компанії. А в мене ключі від кожних дверей, які належать компанії. Арсен, звісно, про це забуває.

Вона проходить повз мене у вітальню. Озирається. Помічає диплодока на дивані, який Тимко знову виніс «подивитися на місто». Помічає плед, який я купила минулого тижня, бо на дивані холодно. Помічає три чашки на скляному столі: моя, Тимкова з какао, і Арсенова, з ранку, недопита, бо він поспішав.

— Затишно, — каже вона. І в цьому слові немає жодного тепла. Просто факт, як площа в квадратних метрах.

Я чую це слово й здригаюся. Так само сказав Арсен того першого ранку, оглядаючи пекарню.

— Тимко у своїй кімнаті, — кажу я. — Він робить уроки. Я не хочу, щоб…

— Я прийшла не до Тимофія. — Ліна сідає на диван, поруч із диплодоком. Рівно, не торкаючись спинки. — Я прийшла до вас.

Я стою посеред вітальні. Потім іду на кухню. Повертаюся із зошитом у синій обкладинці. Кладу його на скляний стіл перед нею. Розгортаю на сторінці з медовиком, затушованій графітом, де білими лініями проступають слова.

Ліна дивиться на сторінку.

Довго. Мовчки. Її обличчя не змінюється. Жоден м'яз. Тільки пальці, що лежать на колінах, ледь-ледь стискаються. Так, як стискалися Арсенові на кермі.

— Це ваш почерк, — кажу я. Голос тремтить, я ненавиджу себе за це. — «Тато все пояснить». Ви писали це. Вісім років тому. У моєму зошиті з рецептами.

Ліна підводить на мене очі. Сірі, з темним обідком.

— Медовик, — каже вона спокійно. — Ваша мама клала в крем згущене молоко? Чи сметану?

— Що?

— Неважливо. — Вона відкидається на спинку дивана. Уперше. — Ви нічого не доведете, дорогенька. Відбитки олівцем на рецепті медовика. Будь-який юрист посміється. Почерк можна підробити, ви тепер знаєте це краще за всіх.