Частина 2. Глава 10. Батьківські збори

О третій п'ятдесят вісім на кухонному острові лежить записка.

Не список покупок. Не накладна. Аркуш із його блокнота, той самий щільний кремовий папір, на якому він підписує контракти, притиснутий банкою кориці зі слоном.

«Мати скликала позачергову раду директорів. О дев'ятій. Я мушу бути. Лист покажу ввечері. Обіцяю. А.»

Я стою над островом у куртці, з одним застебнутим черевиком, і перечитую записку тричі.

Обіцяю.

Вісім років тому він теж обіцяв. «Я повернуся в суботу». Я досі пам'ятаю, як він це сказав: на порозі пекарні, з рюкзаком на плечі, поцілувавши мене в маківку. «Я повернуся в суботу, Дарко. Нікуди не дінься».

Я застібаю другий черевик. Кладу записку в кишеню. Іду до ліфта.

Я не дивлюся на шухляду під духовкою.

* * *

Учительці Тимка, Валентині Степанівні, п'ятдесят шість років, і вона говорить так, наче диктує контрольну. Вона дзвонить мені о пів на першу, коли я вже давно не в пекарні, а сиджу в татовій кухні на Межигірській і рахую разом із ним накладні.

— Пані Ковальчук? Тобто… — шелест паперу, — пані Довгань?

— Так.

— Ваш син сьогодні вдарив однокласника. Макара Петренка. У носа. До крові.

Я впускаю ручку.

— Тимко?

— Тимофій. — Валентина Степанівна вимовляє ім'я так, наче ставить двійку. — Я викликаю вас на співбесіду. Сьогодні о п'ятій. Мати Макара теж буде. Вона, скажу вам відверто, дуже незадоволена.

— Тимко ніколи нікого не бив. Ніколи. Він навіть мух не… Що сталося?

Пауза.

— Про це поговоримо о п'ятій, — каже Валентина Степанівна. — Не спізнюйтеся.

Короткі гудки.

Тато дивиться на мене через стіл. Він чув. Він завжди все чує.

— Наш Тимко? — питає він тихо.

— Наш Тимко.

Тато довго мовчить. Потім раптом усміхається, вперше за ці тижні, якось криво, сумно й гордо одночасно.

— У діда пішов, — каже він. — Я в першому класі теж одному носа розквасив. За те, що він сказав, що в мене мама прибиральниця.

* * *

О четвертій двадцять я виходжу з дому з запасом. Сорок хвилин на дорогу, яку можна пройти за двадцять п'ять. Я не спізнюся. Сьогодні я точно не спізнюся.

На Набережній горить трамвай.

Не сам трамвай, щось під ним. Чорний дим, пожежна машина, натовп, ніхто нікуди не їде. Я біжу пішки, через дворики, через Ярославову, мамині туфлі… ні, мої туфлі, тридцять сьомого розміру, ковзають по мокрій бруківці.

О п'ятій шістнадцять я злітаю на третій поверх школи, захекана, з тремтячими ногами, і зупиняюся перед дверима кабінету 2-Б.

Двері прочинені.

Я чую голоси.

— …і я вважаю, що в цьому віці діти вже мають розуміти наслідки. — Голос жіночий, високий, з металевими нотками. Мати Макара. — Мій син прийшов додому з розбитим носом. Я вже не кажу про сорочку, її не відіпрати.

— Я відшкодую сорочку, — каже інший голос. Чоловічий. Низький. Рівний.

Я завмираю з рукою на одвірку.

Арсен.

Я зазираю в шпарину. Кабінет маленький, із плакатами про правопис на стінах, із дитячими малюнками над дошкою. За вчительським столом Валентина Степанівна, суха, як вобла, у сірому жакеті з брошкою-трояндою. Навпроти неї на маленьких дитячих стільцях сидять двоє дорослих. Жінка в рожевому пальті, з ідеальною зачіскою, і з нею Макар, рудий, із ватою в одній ніздрі. І Арсен.

Арсен Довгань у костюмі, який, мабуть, коштує як ремонт цієї школи, сидить на дитячому стільчику, коліна вище за пояс, і дивиться на вчительку з таким серйозним обличчям, наче це засідання ради директорів.

Поруч із ним, на сусідньому стільчику, сидить Тимко. Ноги не дістають до підлоги. Голова опущена. Куртка розстебнута, на рукаві пляма. Він тримає Арсена за рукав піджака. Двома пальцями. Ледь-ледь.

— Отже, — каже Арсен, — я хочу почути, що сталося. Від Тимофія. Він ще нічого не сказав.

— Тут нема чого слухати, — пирхає мати Макара. — Він ударив мою дитину. Свідки є. Пів класу бачило.

— Пів класу бачило удар, — погоджується Арсен. — Я питаю про те, що було перед ударом.

Тиша.

Валентина Степанівна поправляє окуляри.

— Тимофію, — каже вона. — Ти чув. Розкажи.

Тимко мовчить. Я бачу, як ворушаться його брови. Як між ними з'являється та сама складка.

— Він сказав… — Тимко ледь чутно шепоче, не підводячи голови. — Макар сказав, що мама вийшла заміж за гроші. Що його мама прочитала в інтернеті. Що дядько Сеня… що дядько Арсен купив маму, як купують будинок. І що він не справжній тато. І ніколи не буде справжнім. Бо справжні тата не купують.

Тиша в кабінеті стає такою густою, що я чую, як гуде лампа денного світла.

Мати Макара червоніє плямами. Макар втягує голову в плечі.

Арсен не рухається. Ні м'яз на обличчі не ворухнувся. Тільки рука, що лежить на коліні, повільно стискається в кулак.

— І що ти відповів? — питає він тихо.

Тимко нарешті піднімає голову. Дивиться на Арсена. Очі в нього мокрі, але він не плаче. Він дуже старається не плакати.

— Я сказав, що він дурень, — каже Тимко. — Що справжній тато — це не той, хто тебе купує. І не той, хто… — він затинається, — і не той, хто є в документах. Справжній тато — це той, хто приходить. Коли страшно. Коли світло вимикають. Коли зорі. А Макар сказав, що в мене взагалі нема тата, бо мама навіть не знає, хто він. І тоді я його вдарив.

Я затискаю рот долонею. Відступаю на крок від дверей. Спиною впираюся в холодну стіну коридору, де висять стенди з фотографіями переможців олімпіад.

Справжній тато — це той, хто приходить.

У кабінеті довго ніхто нічого не каже.

Потім я чую, як скрипить дитячий стільчик. Арсен підводиться.

— Пані Петренко, — каже він рівно. — Сорочку я відшкодую. Лікаря для вашого сина, якщо потрібно, теж. Тимофій вибачиться за удар. Бити людей не можна. Навіть якщо вони кажуть дурниці. — Пауза. — Тимофію?

Шурхіт. Тимків голос, тоненький:

— Вибач, Макаре. Що я тебе вдарив. Але ти все одно дурень.

— Тимофію!

— Вибач, — повторює Тимко. — Тільки за удар.