Частина 2. Глава 9. Ніч, коли відключили світло

Гроза приходить у листопаді, коли їй уже давно не час.

Цілий день небо над Дніпром важке, жовто-сіре, як старий синець. Повітря стоїть, не рухається, і навіть у пекарні о шостій ранку тісто підходить повільно, неохоче, наче теж чекає чогось. Тато, який тепер спускається в пекарню о сьомій і сидить за столиком біля вікна з чаєм, бо лікарка заборонила йому підходити до печі, двічі дивиться на небо й каже:

— Буде буря. У мене коліно крутить.

Я не питаю його ні про що. Я не питаю вже два тижні. Ми говоримо про борошно, про Тимкові оцінки, про ціни на масло. Про погоду. Ми ходимо довкола шістнадцятого травня, як ходять довкола ями на тротуарі: обережно, не дивлячись.

О дев'ятій вечора вітер б'є в панорамні вікна сорок другого поверху так, що скло гуде, як натягнута струна.

О дев'ятій двадцять зникає світло.

* * *

Темрява падає миттєво. Повністю. Наче хтось накрив вежу чорною ковдрою.

Гасне лампа над кухонним островом. Гасне екран кавомашини. Замовкає холодильник, і тиша, яка лишається після його гудіння, така густа, що я чую, як б'ється моє серце. За вікном, далеко внизу, Поділ теж гасне, квартал за кварталом, як свічки на торті, які задуває невидима дитина. Лишаються тільки фари машин на Набережній і рідкі вікна, де є генератори.

І тоді з дитячої лунає крик.

Я біжу, вдаряюся стегном об кут острова, не відчуваю болю. Коридор. Двері. Я не бачу нічого, мацаю стіну рукою.

— Тимку! Тимку, я тут!

— Мам!

Голос тремтить. Я знаходжу на дотик ліжко, ковдру, маленьке тіло, що згорнулося в клубок. Обіймаю. Він труситься.

— Мам, усе вимкнулося. Усе. І вітер. І ми так високо…

— Я знаю, сонечко. Я знаю. Це просто світло вимкнули. Таке буває. Зараз увімкнуть.

— А якщо вежа впаде?

— Вежі не падають.

— А якщо?

У дверях спалахує світло. Біле, яскраве, з телефона. Арсен стоїть на порозі, у футболці й спортивних штанах, босий, з телефоном у піднятій руці. Промінь ліхтарика падає на нас: на Тимка, що вчепився мені в шию, на мене, на скуйовджену ковдру з динозаврами.

— Вежа не впаде, — каже Арсен. Спокійно. Рівно. Голосом людини, яка знає, про що говорить. — Я сам рахував навантаження. Вона витримає вітер утричі сильніший. І землетрус на сім балів. І навіть якщо на дах сяде диплодок.

Тимко перестає трусити. Трохи.

— Диплодок важив п'ятнадцять тонн, — шморгає він носом.

— Тоді хай сідають два.

Тимко хихикає. Кволо, крізь сльози, але хихикає.

— Тимку, — каже Арсен. — Вимкни мені світло. Ну, тобто, скажи мамі, щоб закрила очі. І сам закрий. На десять секунд.

— Навіщо?

— Побачиш.

Ми закриваємо очі. Я чую, як він гасить ліхтарик. Рахую до десяти.

— Тепер дивіться вгору.

Я розплющую очі.

Стеля світиться.

Сотні зірок, блідо-зелених, ніжних, як світлячки в літню ніч. Великий Віз прямо над ліжком. Оріон із поясом із трьох яскравих точок. Кассіопея, схожа на букву «W». Тонкі світні лінії між зорями, крихітні підписи. Ціле нічне небо, яке не потребує електрики, бо цілий день збирало світло, щоб віддати його саме зараз.

— Фотолюмінесцентна фарба, — тихо каже Арсен з темряви. — Вона світить кілька годин без струму. Я подумав… Я подумав, що діти бояться, коли зникає світло.

Тимко лежить у мене на руках і дивиться вгору з відкритим ротом. Він більше не тремтить.

— Це найкраще, — шепоче він. — Це найкраще, що буває.

Я дивлюся не на стелю. Я дивлюся в темряву біля дверей, де стоїть Арсен. Я не бачу його обличчя. Тільки силует на тлі коридору.

Я подумав, що діти бояться.

Він замовив цю стелю двадцять дев'ятого вересня. За три тижні до того, як уперше побачив мого сина. Він подумав про те, що Тимкові буде страшно, коли зникне світло, ще до того, як дізнався, як Тимко сміється.

* * *

Тимко засинає під зорями за пів години. Арсен сидить на підлозі біля його ліжка, спиною до стіни, і розповідає про сузір'я. Що Оріон був мисливцем. Що Кассіопея була царицею, яка надто пишалася своєю красою. Що Великий Віз насправді не віз, а ведмедиця, яку закинули на небо за хвіст. Тимко питає, чи не боляче було ведмедиці. Арсен каже, що, мабуть, трохи, але зате тепер вона найвідоміша ведмедиця у світі.

Я виходжу шукати свічки.

На кухні темно, хоч в око стрель. Я підсвічую телефоном. Шафи без ручок відчиняються з тихим клацанням, якщо натиснути. Келихи. Тарілки. Банки з корицею, дванадцять штук, слон на жерстяній коробці дивиться на мене з верхньої полиці. Свічок немає.

Сірники. Мені потрібні хоча б сірники. Срібні канделябри з вечері з Гартманнами стоять на підвіконні, кухарі забули їх забрати, і в них досі є недогорілі свічки.

Я відчиняю шухляди одну за одною. Ножі. Виделки. Рушники. Плівка для продуктів.

Шухляда під духовкою.

Інструкція, товста, як Біблія. Гарантійний талон. Я мацаю під ними рукою, шукаючи коробку сірників, бо в нашій пекарні сірники завжди лежать біля печі, і пальці натикаються на щось інше.

Конверт. Великий, щільний, з гладким папером.

Його тут не було. Коли я знайшла накладну за меблі, цього конверта тут не було. Я пам'ятаю кожну річ у цій шухляді, бо того вечора перебрала все до останнього папірця.

Я витягую конверт наполовину. Світло телефона падає на білий папір.

У куті логотип. Синя спіраль, скручена, як драбина.

Під логотипом надрукований рядок дрібним шрифтом. Я читаю його, і літери пливуть, як у той перший ранок, коли я читала банківського листа.

«Висновок молекулярно-генетичної експертизи. Встановлення біологічного споріднення».

А нижче, від руки, рівним, як друкований, почерком без жодного нахилу:

«Арсенові. Особисто».

Конверт заклеєний.

Я стою на колінах на холодному бетоні, з телефоном в одній руці й конвертом у другій, і не можу поворухнутися. З дитячої долинає тихий голос Арсена. Він розповідає Тимкові про Полярну зорю. Що вона завжди на одному місці. Що за нею можна знайти дорогу додому, якщо загубишся.