Частина 2. Глава 8. Арсен. Четверта ранку

Я знаю звуки, з яких складається її ранок.

Вона думає, що виходить тихо. Вона й справді виходить тихо, тихіше за кішку, тихіше, ніж будь-хто, з ким я жив. Але я не сплю. Я не сплю з першої ночі. Я прокидаюся о третій п'ятдесят п'ять, без будильника, наче моє тіло за ці дні навчилося її розкладу краще, ніж власного.

І я слухаю.

Спершу двері її кімнати. Вона відчиняє їх повільно, притримуючи ручку, щоб не клацнув замок. Потім босі ноги по бетону: шість кроків до дитячої. Пауза. Вона стоїть на порозі й дивиться на сина. Я знаю, бо пауза триває рівно стільки, скільки треба, щоб подивитися на сплячу дитину й переконатися, що вона дихає. Потім ще дев'ять кроків до вітальні. Шурхіт куртки з вішака. Вона сідає на підлогу біля дверей, щоб узутися, бо так не чути стуку підборів. Застібка-блискавка на лівому черевику. На правому. Видих.

Ліфт.

Я лежу в темряві й рахую до ста двадцяти. Стільки треба ліфту, щоб спуститися з сорок другого поверху. Потім ще до трьохсот. Стільки треба, щоб пройти двір і вийти на Набережну.

Потім я встаю.

Сьогодні я встаю раніше.

* * *

Учора о пів на дванадцяту ночі я тримав її за руку в коридорі біля ліфта.

Хвилину. Може, дві. Я не рахував, уперше за багато років. Вона не відсмикнула руку. Вона стояла поруч, дивилася на своє відображення в дверях ліфта, і її пальці лежали між моїми, теплі, з мозолем на вказівному від ножа. Потім вона повільно вивільнила руку. Не різко. Обережно, як виймають руку з-під голови сплячої дитини.

— Добраніч, Арсене, — сказала вона.

І пішла до своєї кімнати.

Your boy has his father's eyes.

Старий Гартманн бачив Тимка п'ять хвилин. Він сказав це, бо подумав, що я батько. Бо так написано в легенді. Бо чоловік, який одружується на жінці з дитиною, у його світі автоматично стає батьком. Він просто був чемним. Старі австрійці завжди чемні.

Вона не заперечила.

Вона стояла біля ліфта й мовчала. Вона, яка в п'ятницю сказала «шість», а у вівторок «він не твій». Вона мовчала.

Я спав сорок хвилин за всю ніч.

* * *

Нічний Поділ пахне річкою й мокрим листям.

Я йду за нею на відстані сотні метрів. Вона в старій куртці з каптуром, з руками в кишенях, і йде швидко, рівно, не озираючись, як людина, яка проходила цим маршрутом тисячу разів. Набережна. Поштова площа. Вулиця Сагайдачного, порожня, з темними вітринами кав'ярень і жовтими плямами ліхтарів на бруківці. Вона не помічає мене. Вона не помічає нічого. Вона думає про своє, і я бачу це по тому, як вона нахиляє голову.

На розі біля Контрактової з-за кіоску з шаурмою виходить чоловік. Великий, у розстебнутій куртці, з пляшкою в руці. Хитається. Помічає її. Робить крок навперейми.

Я прискорюю крок. Сто метрів. Я не встигну.

— О-о-о, красуня, — тягне він. — Куди так рано?

Вона зупиняється. Я біжу. Вісімдесят метрів. Шістдесят.

— Толику, — каже вона. Голосно, рівно, тим самим тоном, яким, мабуть, каже постачальнику, що борошно привезли не те. — Іди додому. Галя чекає. І віддай мені пляшку, бо знову впадеш на сходах, і я знову викликатиму швидку.

Чоловік завмирає. Кліпає. Потім слухняно простягає їй пляшку.

— Даринко… То ти… А я думав…

— Додому, Толику.

Він іде. Хитаючись, але в правильному напрямку. Вона кидає пляшку в урну й іде далі, не озираючись.

Я стою посеред Сагайдачного, захеканий, з руками, стиснутими в кулаки, і раптом розумію, що всміхаюся.

Вона не потребує, щоб її рятували. Вона вісім років рятувала себе сама.

* * *

Біля пекарні під каштаном стоїть лавка.

Стара, з облупленою зеленою фарбою, з вирізаними ножем ініціалами на спинці. Звідси видно вітрину. Звідси видно все.

Вона вмикає світло. Лампи над прилавком спалахують одна за одною, і вітрина оживає, тепла, жовта, як ліхтар у темному місті. Вона знімає куртку, пов'язує фартух. Збирає волосся олівцем. Я бачу, як вона підходить до печі й щось перевіряє, нахилившись. Як іде до столу й висипає на нього борошно, і хмаринка білого пилу підіймається в жовтому світлі.

Вона місить тісто.

Я сиджу на лавці й дивлюся, як вона місить тісто. Двадцять хвилин. Тридцять. Вона працює руками так, як я працюю олівцем: швидко, точно, без жодного зайвого руху. Згинає, розтягує, перегортає, згинає знову. Іноді зупиняється й витирає лоба тильним боком зап'ястя, бо пальці в борошні. Іноді її губи рухаються. Вона щось наспівує. Я не чую що.

Вісім років тому я приходив сюди о четвертій ранку й сидів на мішку з борошном у кутку, поки вона місила. Ми не розмовляли. Я креслив. Вона місила. Іноді вона кидала в мене шматочок тіста, і я ловив його ротом. Це були найкращі години мого життя. Я тоді цього не знав.

Я дістаю з кишені пальта блокнот і олівець.

Я не креслив від руки два роки. Я маю для цього двадцять архітекторів, програми, тривимірні моделі, які можна крутити на екрані. Мій олівець давно затупився від того, що я ним лише підписую.

Я креслю.

Квартал. Дванадцять будинків на розі Межигірської та Набережної. Одинадцять я знесу, бо вони гнилі, бо вони порожні, бо в них давно ніхто не живе, крім щурів і голубів. Але дванадцятий… Я малюю його в центрі. Не на краю, як було. У центрі. А довкола нього будую двір. Відкритий, із каштанами, з лавками, зі скляним дахом, який узимку можна закрити. Нові будинки стають колом, обличчям до старого, як люди стають довкола вогню. Як стають довкола печі посеред хати.

Як у бабусі.

Я малюю, і олівець летить, і лінії лягають самі, наче я їх не вигадую, а згадую. Сорок хвилин. Година. Небо над дахами Подолу починає сіріти.

Я дивлюся на те, що вийшло. На старий будинок із кривуватою табличкою в центрі скляного кола.

Це найкраще, що я накреслив за вісім років.

* * *

О четвертій сорок телефон вібрує.

Злата.

«Я порахувала перепроєктування. Сорок два мільйони. Плюс пів року затримки. Рада директорів не погодиться. Ти знаєш, хто в раді має 51%. Ти втрачаєш голову через пекарку, Арсене. Я не дам тобі зруйнувати те, що ми будували десять років».