Частина 2. Глава 7. Гартманни

— Доню, мене виписують. — Голос у тата хрипкий, але бадьорий. — Лікарка каже, можна додому. Забереш?

Я дивлюся на Арсена через скляну переговорну. Він стоїть у дверях, не рухаючись, і чекає відповіді на запитання, яке поставив тридцять секунд тому. Що вона тобі сказала?

— Заберу, тату. Буду за годину.

Я кладу телефон.

— Тато виписується, — кажу я. — Мені треба їхати.

— Я відвезу.

— Не треба.

— Дарко. — Він робить крок до мене. — Що тобі сказала Злата?

Я беру зі столу теку з шістьма видами виделок. Притискаю до грудей, як щит. Як тоді, в перший день, коли піднімалася в ліфті на сороковий поверх.

— Що ти любиш каву без цукру, — кажу я. — І що на вечері з Гартманнами про пекарню краще мовчати.

Я проходжу повз нього. Він не зупиняє.

Я не писала, Арсене. Я не писала жодного листа.

Я не кажу цього вголос. Не тут. Не зараз. Спершу я маю почути це від іншої людини. Від тієї, яка шістнадцятого травня посадила мене в стареньку «Таврію» й повезла до бабусі в село, де не ловив жоден телефон.

* * *

Тато чекає на лавці біля входу до терапевтичного корпусу, з поліетиленовим пакетом на колінах. У пакеті його тапки, зубна щітка, кружка й недочитаний детектив. Він схуд ще більше. Куртка висить на ньому, як на вішаку.

Він бачить мене. Усміхається.

Потім бачить чорну машину, що зупиняється за моєю спиною. Бачить, як із неї виходить Арсен.

Він таки поїхав за мною. Я не просила. Я сіла в таксі, а він сів у свою машину й поїхав слідом, і тепер стоїть посеред лікарняної стоянки в дорогому пальті, між старенькими «Жигулями» й машиною швидкої допомоги.

Татова усмішка гасне. Як лампочка, яку вимкнули.

— Вікторе Івановичу, — каже Арсен. Рівно. Чемно. Холодно.

— Арсене.

Вони дивляться одне на одного. Двоє чоловіків, між якими вісім років і аркуш у клітинку, про який один із них знає все, а другий думає, що знає.

— Дозвольте ваш пакет, — каже Арсен.

— Сам донесу.

— Машина тут. Я відвезу вас додому.

— Таксі візьму.

Тато підводиться. Повільно, спираючись рукою на лавку. Я кидаюся підтримати, він відводить мою руку. Іде до воріт, де чергують таксисти. Спина рівна. Плечі розправлені. Він іде так, як ходив на мамин похорон: наче несе на плечах невидиму труну.

Я наздоганяю його біля воріт.

— Тату.

— Не зараз, доню.

— Тату, чому ти відвіз мене до бабусі шістнадцятого травня?

Він зупиняється. Рука, що тримає пакет, стискається так, що поліетилен рипить.

— Бабуся хворіла, — каже він, не обертаючись.

— Бабуся прожила потім ще п'ять років. І жодного разу не хворіла. Навіть грипом.

Тиша. Біля воріт сигналить таксі.

Тато відчиняє дверцята. Сідає. Кладе пакет на коліна. І тільки тоді дивиться на мене. Крізь брудне скло таксі його обличчя здається старим, зовсім старим, старшим за його шістдесят два.

— Я все зробив правильно, — каже він тихо. — Чуєш, доню? Я все зробив правильно.

Таксі рушає.

Я стою біля воріт, і жовте листя з лікарняних каштанів падає мені на плечі.

* * *

Злата обрала кейтеринг.

Французький ресторан на Печерську, три зірки якогось гіда, назву якого я не можу вимовити. О п'ятій вечора в пентхаус заходять четверо людей у білих куртках і за годину перетворюють скляний дім на декорацію з журналу. Білі скатертини. Свічки в срібних канделябрах. Квіти, низькі, білі, щоб не заважати бачити співрозмовника. На тарілках, які принесли з собою кухарі, бо наші, виявляється, «не того формату», вже лежать картки з іменами.

Моя картка між Арсеном і старим Гартманном.

— Просто всміхайтеся, — каже мені Злата, поправляючи серветку на моїй тарілці, хоча серветка лежала ідеально. Вона сьогодні в чорному, у сукні, що облягає, як друга шкіра, з відкритою спиною. Платинове каре блищить у світлі свічок. — Ви прочитали теку?

— Прочитала.

— Шість виделок?

— Шість виделок.

— І ніяких розмов про…

— Фізичну працю. Я пам'ятаю.

Вона дивиться на мене довгим поглядом. Після понеділка, після переговорної, після «тоді хто, Дарино?» ми не сказали одна одній жодного зайвого слова. Але щось змінилося. Вона дивиться на мене не як на суперницю. Як на загадку, що їй не подобається.

Я не кажу їй, що з третьої до п'ятої, поки Тимко робив уроки, а Арсен сидів на нарадах, я стояла на кухні з закоченими рукавами й розтягувала тісто.

Не кажу, що в холодильнику, за ресторанними десертами в скляних креманках, стоїть деко, накрите рушником.

* * *

Фрідріх Гартманн маленький.

Я чомусь уявляла його високим, суворим, з сивими вусами, як у генерала на старій картині. А він маленький, худий, згорблений, з білим пухом волосся довкола лисини й величезними окулярами в роговій оправі, крізь які його очі здаються рибиними. Йому сімдесят вісім. Він ходить із ціпком з різьбленою ручкою у формі собачої голови. І він не всміхається.

З ним його син, Конрад, років п'ятдесяти, сірий, ввічливий і зовсім не цікавий. І невістка, Беате, худа блондинка з такими самими гострими вилицями, як у Злати.

Вечеря йде погано.

Я розумію це, хоча не розумію жодного слова. Вони говорять німецькою. Арсен говорить вільно, швидко, з тією самою рівною інтонацією, з якою говорить українською. Злата теж говорить, але повільніше, з акцентом, і я бачу, як старий Гартманн ледь помітно кривиться, коли вона помиляється в закінченнях.

Я їм рибу правильною виделкою. Третьою зліва. Я всміхаюся.

Старий Гартманн не їсть. Він ковиряє фуа-гра, відсуває качку, не торкається сиру. Він дивиться крізь панорамне вікно на нічний Поділ, на дахи, на вогні, і щось говорить, повільно, сухо. Арсен відповідає. Старий говорить знову. Арсен знову відповідає, і я бачу, як ворушиться м'яз на його щелепі.

— Що він каже? — шепочу я, нахилившись.

Арсен не повертає голови.

— Він питає, скільки старих будинків ми знесемо для «Подільської брами». Я сказав: дванадцять. Він каже, що його батько будував Відень після війни. Що він бачив, як знищують міста. І що він не дасть грошей людині, яка зносить історію заради скла.