Частина 2. Глава 6. Злата

Ліна Довгань снідає так, наче вночі нічого не сталося.

Вона сидить на чолі довгого дубового столу в їдальні, де на стінах висять натюрморти з мертвими фазанами, і намазує тост масляним ножем. Рівно. Від краю до краю. Ні грудочки. Сірий кашеміровий светр, перли, вузол волосся. Свіжа, як ранок, наче спала дев'ять годин і бачила хороші сни.

Ми з Арсеном спустилися о сьомій. Тимко ще спить нагорі, з амонітом під щокою. Я залишила двері між кімнатами відчиненими й попросила Галину Петрівну наглянути.

— Доброго ранку, — каже Ліна, не підводячи очей від тосту. — Кава в кавнику. Яйця Галина зварила некруто, як ти любиш, сину.

Арсен не сідає.

Він стоїть біля дверей, у тій самій сірій футболці, в якій спав, з неголеним підборіддям, і дивиться на матір. Я бачу його профіль. Він холодний і нерухомий, як на монетах.

— Де гребінець, мамо?

Ліна відкладає ніж. Підводить очі. Здивовано, ледь помітно здійнявши брову.

— Який гребінець?

— Синій. З динозавром. Ти взяла його з Тимкового рюкзака о пів на четверту ночі й поклала в конверт. О четвертій твій водій виїхав із маєтку.

Ліна дивиться на сина. Потім на мене. Потім знову на сина.

— Хлопчикові наснилося, — каже вона спокійно. — Діти бачать усяке в незнайомих домах. Галина, мабуть, прибирала й переклала. Я спитаю її.

— Мамо.

— Арсене. — Вона бере чашку. Робить ковток. Ставить на блюдце без жодного звуку. — Ти приїхав до мене вперше за два роки. З дружиною, про яку я дізналася від Злати. З дитиною, про яку ти мені не сказав ні слова. І тепер стоїш у моїй їдальні й допитуєш мене через гребінець?

Тиша. Годинник на каміні цокає. Десь за вікном кричить сойка.

Арсен дивиться на неї ще секунду. Потім обертається до мене.

— Буди Тимка. Ми їдемо.

— Ви навіть не поснідаєте? — Ліна знову бере ніж. Масло, тост, рівно від краю до краю. — Шкода. Галина спекла сирники.

* * *

Ми їдемо мовчки.

Тимко сонний, розгублений, що його розбудили так рано й навіть не дали попрощатися з рибками у ставку. Він сидить ззаду з амонітом на колінах і дивиться у вікно на сосни, що пропливають повз, сірі в ранковому тумані.

Арсен веде. Руки на кермі. Десять і два.

Ми виїжджаємо на трасу, коли він каже, не повертаючи голови:

— Навіщо моїй матері гребінець твого сина, Дарино?

Не Дарко. Дарино.

Я дивлюся у вікно. Сосни. Сосни. Рекламний щит із усміхненою родиною біля нового котеджу.

Мені потрібен хлопчик.

Я знаю, навіщо. Будь-хто, хто дивиться серіали, знає, навіщо комусь волосся з чужого гребінця. Я могла б сказати йому зараз. Про бібліотеку. Про альбом. Про сірі очі його матері й «ви мовчите вісім років». Я могла б сказати все, і цей кошмар закінчився б тут, на трасі, о восьмій ранку в неділю.

А потім що?

Потім він знатиме. І його мати знатиме. І вони обоє, Довгані, з їхніми юристами, вежами, маєтками й «чоловіки в цій родині не возяться з дурницями», стоятимуть з одного боку. А з другого — я. З пекарнею в заставі.

Не віддавай йому Тимка.

— Не знаю, — кажу я.

Він довго мовчить.

— Пункт дванадцятий, — каже він нарешті. Тихо, рівно. — Уже двічі, Дарко.

Він більше не говорить до самого Києва.

* * *

У понеділок Марко дзвонить о десятій.

— Пані Довгань? — Я не одразу розумію, що це до мене. Пані Довгань. Я ще не звикла. — Арсен Олегович просить вас під'їхати в офіс о дванадцятій. Треба обговорити вечерю з Гартманнами. Вона в п'ятницю.

— А сам Арсен Олегович не міг подзвонити?

Пауза. Дуже дипломатична пауза.

— Арсен Олегович на нараді, — каже Марко. — З шостої ранку.

Ми не розмовляли з неділі. Він поїхав в офіс, щойно завіз нас із Тимком у пентхаус, і повернувся за північ. Учора ввечері Тимко написав йому есемеску: «ДЯДЬКО СЕНЯ ТИ ПРИЙДЕШ НА ВЕЧЕРЮ». Відповідь прийшла о дев'ятій сорок: «Вибач, малий. Робота. Завтра. А.»

Тимко прочитав і нічого не сказав. Просто поклав телефон на стіл екраном донизу. Так, як робить, коли йому сумно й він не хоче, щоб я бачила.

Я вдягаю білу блузку.

* * *

На сороковому поверсі мене зустрічає не Марко.

Двері ліфта роз'їжджаються, і я бачу жінку, яка стоїть посеред приймальні, наче чекала саме на мене. Висока, майже з Арсена на підборах. Платинове каре, гостре, як лезо, жодна волосинка не вибивається. Біла сорочка, чорні штани, тонкий ремінь, на зап'ясті годинник, чоловічий, масивний. Обличчя гарне холодною, точеною красою, наче хтось вирізав його з мармуру й забув вдихнути життя. Їй за тридцять. Може, тридцять два.

Вона дивиться на мене. Згори донизу. На блузку. На туфлі тридцять сьомого розміру, які мені подарував Арсен. На мої руки без манікюру.

І всміхається.

— Ви, мабуть, Дарина, — каже вона. Голос низький, приємний, з ледь чутною хрипкою ноткою. — Злата Морозова. Фінансова директорка. І співзасновниця, якщо чесно, хоч Арсен не любить, коли я так кажу.

Вона простягає руку. Я тисну. Долоня суха, прохолодна, потиск сильний, як у чоловіка.

— Арсен затримується на нараді, — каже Злата. — Ходімо, я поки введу вас у курс справ. Кава? Хоча… — вона ледь помітно мружиться, — ви, мабуть, п'єте тільки свою. Пекарську.

* * *

Переговорна скляна, як усе в цій вежі. Довгий стіл, дванадцять стільців, вид на Дніпро. Злата сідає на чолі, наче це її кімната. Може, так і є.

Вона кладе переді мною теку. Товсту, у шкіряній палітурці.

— Етикет для вечері з Гартманнами, — каже вона. — Я підготувала спеціально для вас. Як тримати виделку для риби. Про що можна говорити зі старим Гартманном, а про що ні. Кліматичні зміни можна, політику ні, а про свою пекарню краще взагалі мовчіть, він не любить, коли за столом говорять про роботу. Особливо про… — вона робить паузу, — фізичну.

Я розгортаю теку. Перша сторінка: малюнок столу, з тарілками, келихами й шістьма видами виделок, кожна підписана. Друга: «Як правильно звертатися до австрійського аристократа». Третя: «Чого не варто вдягати».