Частина 2. Глава 5. Спільна спальня

Ліжко величезне.

Старовинне, з темного дерева, з чотирма різьбленими стовпчиками по кутах і важким балдахіном кольору вина, підв'язаним золотими шнурами. На ньому могли б спати шестеро. Дві подушки. Одна ковдра, пухова, товста, як сніговий замет, в білому накрохмаленому підодіяльнику.

Одна.

Я стою на порозі спальні у східному крилі й дивлюся на цю ковдру, як на ворога.

У каміні горить вогонь. Галина Петрівна розпалила його перед нашим приходом, і тепер полум'я тріщить, кидаючи на стелю рухливі помаранчеві тіні. Пахне березовими дровами й лавандою від постільної білизни. На тумбочці біля ліжка графин із водою, дві склянки. Дві. Ніби хтось дуже старанно стежив, щоб усього було по два, крім того, чого треба було три.

Арсен заходить слідом за мною. Зупиняється. Дивиться на ліжко.

Я чекаю, що він щось скаже. Пожартує. Вибачиться. Хоч щось.

Він мовчки підходить до ліжка, бере одну подушку й кидає на підлогу біля каміна, на старий перський килим з вицвілими червоними візерунками.

— Пункт четвертий, — каже він. — Я сплю на підлозі.

* * *

Тимкова кімната поруч, за дверима, що з'єднують її з нашою. Він заснув за п'ять хвилин, на вузькому ліжку під картатим пледом, обійнявши амоніт обома руками, як інші діти обіймають ведмедика. Перед сном він попросив не зачиняти двері між кімнатами.

— Тут дуже тихо, — пояснив він пошепки. — І дуже старе все. Наче тут живуть привиди.

— Привидів не буває, — сказав Арсен.

— А якщо буде?

— Тоді клич мене. Я їх виставлю.

Тимко довго дивився на нього в напівтемряві. Потім кивнув, задоволений, і заплющив очі.

Тепер двері прочинені. Крізь шпарину видно смугу темряви й чути тихе посвистування Тимкового носа.

Я перевдягаюся у ванній. У піжаму. Найстрашнішу, яку маю: фланелеву, в червону клітинку, з витягнутими колінами. Я спеціально взяла її. Я хотіла, щоб усе було максимально не романтично.

Коли я виходжу, він уже лежить на підлозі біля каміна. На спині, підклавши руку під голову, у сірій футболці й спортивних штанах, укрившись своїм пальтом замість ковдри. Дивиться у стелю.

Він повертає голову. Бачить мою піжаму.

Куточок його губ здригається.

— Що? — кажу я.

— Нічого. — Він знову дивиться в стелю. — Гарна клітинка.

Я гашу світло й лізу під пухову ковдру. Вона важка, тепла, і пахне лавандою, і я тону в ній, як у снігу. Ліжко таке широке, що я не дістаю рукою до другого краю.

Вогонь у каміні тріщить.

* * *

— Чому ти перестав збирати камені?

Я питаю в темряву. Я не знаю, чи він спить. Я не планувала питати. Слова вислизають самі, як вислизала тарілка з його мокрих пальців у кухні.

Довга тиша. Потріскують дрова.

— Мені було сім, — каже він нарешті.

Я перестаю дихати.

— Батько пішов, — каже він рівно. Так, як читає пункти договору. — У жовтні. Просто не повернувся з роботи. Потім я дізнався, що в нього інша сім'я в Харкові. Дві доньки. Мати тиждень не виходила зі своєї кімнати. А коли вийшла, зайшла до моєї й забрала коробку з камінням. Я збирав їх з чотирьох років. Там було, мабуть, двісті штук. Вона винесла коробку на смітник і сказала, що чоловіки в цій родині не возяться з дурницями. Що я маю бути сильним. Що тепер я єдиний чоловік у домі.

Я лежу під пуховою ковдрою й не можу поворухнутися.

Мені було сім.

Сім років. Батько, який не повернувся. Хлопчик, у якого забрали камені.

Тимкові сім. І він не знає, хто його батько. І єдине, що він має свого, — це камені.

— Але колекцію діда вона залишила, — кажу я тихо.

— Дідова колекція коштує як квартира. — У його голосі щось схоже на смішок, але без жодної веселості. — А мої камені нічого не коштували.

Вогонь спадає. Помаранчеве світло на стелі тьмяніє.

— Сьогодні вона подарувала Тимкові амоніт, — кажу я.

— Я бачив.

— Ти злишся?

— Ні. — Пауза. — Так. Не знаю. — Він повертається на бік, спиною до мене, обличчям до вогню. — Я тридцять років думав, що мати не вміє бути ніжною. Що вона просто така. А сьогодні вона торкнулася його підборіддя так, як ніколи не торкалася мене.

Я не відповідаю. Я лежу й дивлюся на його спину, темний силует на тлі вогню. На плечі під сірою футболкою.

Мені потрібен хлопчик.

Мені треба сказати йому. Про бібліотеку. Про альбом. Про те, що його мати знає. Мені треба сказати це зараз, у темряві, де не видно облич, де легше.

Пункт дванадцятий.

Я відкриваю рота.

— Арсене…

— Твій батько приносив моїй матері равликів, — каже він раптом, не обертаючись. — Ти чула.

Слова застрягають у мене в горлі.

— Чула.

— Коли?

— Я не знаю. Чесно. Я не знала, що вони взагалі знайомі.

— Вісім років тому, — каже він повільно, наче розмотує нитку, — у ніч, коли я виїхав… мати подзвонила мені о шостій ранку. Вона вже купила мені квиток до Відня. Я ще нікому не сказав, що їду. Я сам ще не знав, що поїду. А вона вже знала.

Тиша.

— Я ніколи не питав її, звідки, — каже він. — Вісім років не питав.

— Чому?

Він не відповідає одразу. Вогонь тріщить, і в каміні щось обвалюється, розсипаючи іскри.

— Бо тоді я мав би спитати й про інше, — каже він тихо. — А я не хотів знати відповіді.

— Про що інше?

Тиша. Довга. Така довга, що я вже думаю, що він заснув.

— Неважливо, — каже він. — Спи, Дарко.

* * *

Він тремтить.

Я прокидаюся о другій ночі й не одразу розумію, що мене розбудило. Вогонь у каміні згас, лишилися тільки червоні жарини, що ледь жевріють у темряві. У кімнаті холодно. Старі будинки остигають швидко, особливо в жовтні, особливо якщо опалення в східному крилі вмикають, як каже Галина Петрівна, «тільки коли є гості, а гості в нас бувають раз на рік».

І тоді я чую. Тихий, ритмічний звук. Цок-цок-цок.

Зуби.

Я сідаю в ліжку. Він лежить на підлозі, згорнувшись, підтягнувши коліна, натягнувши пальто до самого підборіддя. І тремтить. Дрібно, всім тілом, як тремтять люди, що вже давно змерзли й перестали це помічати.