Частина 2. Глава 4. Маєток Довганів

— Отже, ще раз, — каже Арсен, не відводячи очей від дороги. — Як ми зустрілися?

— Ти зайшов у пекарню по каву, — кажу я, дивлячись у вікно, де повз пропливають голі сосни Конча-Заспи. — Ми не бачилися вісім років. Ти мене впізнав. Я тебе теж. Ти почав приходити щодня. Через тиждень ти запросив мене на вечерю. Через два тижні освідчився. Ми не хотіли чекати, бо й так втратили надто багато часу.

— Добре.

— Це найдурніша історія, яку я чула.

— Моя мати любить дурні історії. Вона в них вірить. — Він перемикає передачу. Пальці на кермі білі. — Особливо коли вони романтичні.

Він веде сам. Без водія. Сказав, що мати не любить, коли в її дворі стоять чужі машини з чужими людьми. Я бачу, як він тримає кермо: десять і два, рівно, як на іспиті в автошколі. Як він двічі за останні п'ять хвилин перевірив дзеркало, хоча за нами немає жодної машини. Як ворушиться м'яз на його щелепі.

Арсен Довгань нервує.

Я не знаю, чи це має мене тішити, чи лякати.

— Мам, — подає голос Тимко із заднього сидіння. Він тримає на колінах коробку з равликами, обома руками, наче це скриня зі скарбами. — А це правда?

Ми з Арсеном переглядаємося.

— Що правда, сонечко?

— Що дядько Сеня приходив щодня. І що він тебе запросив на вечерю.

Тиша. Шини шурхотять по мокрому асфальту.

— Це… казка для бабусі, — нарешті кажу я. — Як у театрі. Ми граємо ролі.

— А-а-а, — тягне Тимко з розумінням. Потім, після паузи: — А мені яку роль грати?

Арсен дивиться на нього в дзеркало заднього виду.

— Себе, — каже він. — Тобі нічого не треба грати.

* * *

Маєток виростає з-поміж сосен раптово, як декорація.

Двоповерховий будинок кольору слонової кістки, з білими колонами, з високими вікнами, з балконом над входом, на якому, мабуть, мали б стояти закохані в старому кіно. Під'їзна алея обсаджена підстриженим самшитом, таким рівним, наче кожен кущ вимірювали лінійкою. Фонтан у формі чаші, вимкнений на зиму, з сухим листям на дні. Тиша. Тільки сосни шумлять угорі, і десь далеко дзвенить вода.

Тимко притискається носом до скла.

— Це замок.

— Це дім моєї матері, — каже Арсен. І в його голосі немає жодної теплоти, наче він називає адресу податкової.

На ґанку нас чекає жінка. Не Ліна. Літня, сувора, у темній сукні з білим комірцем, із сивим волоссям, скрученим у такий тугий пучок, що, мабуть, болить голова. Вона дивиться, як Арсен відчиняє мені двері машини, як я виходжу, як Тимко вистрибує з коробкою равликів, і на її обличчі не ворушиться жоден м'яз.

— Галино Петрівно, — киває Арсен.

— Арсене Олеговичу. — Вона ледь схиляє голову. Переводить погляд на мене. На мої черевики, на куртку, на руки без манікюру. Потім на Тимка. І я бачу, як щось змінюється в її очах. Ледь-ледь. Наче хтось на мить зазирнув у вікно й одразу відсахнувся. — Ласкаво просимо. Пані Ліна чекає в зимовому саду.

* * *

Усередині пахне воском, старими книжками й ліліями.

Паркет, натертий до дзеркального блиску. Темне дерево на стінах. Картини у важких золочених рамах: пейзажі, натюрморти, чийсь портрет у мундирі з еполетами. Сходи вгору, широкі, з різьбленим поруччям. Велике дзеркало в передпокої, в якому я бачу себе: жінку в найкращому светрі, з волоссям, яке Оленка зранку заплела в косу, і з коробкою равликів, яку Тимко урочисто передав мені на ґанку.

Я виглядаю тут, як доставка.

Арсен кладе мені руку на поперек. Легко, ледь торкаючись, але я відчуваю тепло його долоні крізь светр.

— Легенда, — шепоче він.

— Пам'ятаю.

Зимовий сад — скляна прибудова в глибині будинку, повна зелені. Пальми в діжках. Лимонне дерево з крихітними зеленими плодами. Орхідеї на полицях, білі, фіолетові, плямисті. Тут тепло й вогко, як у теплиці, і повітря густе від запаху землі та квітів.

Ліна Довгань сидить у плетеному кріслі біля столика, накритого на чотирьох. Порцеляна, срібло, лляні серветки. Вона не встає нам назустріч.

Вона в сірому. Кашеміровий светр, вузькі штани, нитка перлів на шиї. Сиве волосся в бездоганному низькому вузлі. Вона виглядає так, наче зійшла з обкладинки журналу про елегантну старість, і я раптом розумію, від кого в Арсена ця манера сидіти, рівно, не торкаючись спинки, наче в неї замість хребта сталевий стрижень.

— Сину, — каже вона.

— Мамо.

Він не підходить її поцілувати. Вона не простягає рук. Між ними два метри теплого вологого повітря, і мені здається, що в цьому повітрі можна побачити іній.

Потім вона дивиться на мене.

— Дарино. — Ледь помітний кивок. Погляд ковзає по моєму светру, по косі, по коробці в руках. — Светр пристойний.

Я не встигаю відповісти. Бо вона вже не дивиться на мене.

Вона дивиться на Тимка.

Він стоїть трохи позаду, наполовину сховавшись за мене, і розглядає орхідеї. Тоді відчуває погляд. Обертається. І хмурить брови.

Ліна Довгань повільно підводиться з крісла.

Я бачу, як Арсен поруч зі мною ледь помітно напружується. Як його рука на моїй спині стає важчою.

Ліна підходить до Тимка. Стук її підборів по кахлю гучний у вологій тиші. Вона зупиняється перед ним. Довго дивиться згори вниз. Тимко дивиться на неї знизу вгору, не відводячи очей, з тією самою вперто зсунутою складкою.

Потім вона простягає руку. Тонкі пальці з перснем, у якому виблискує темний камінь. Торкається Тимкового підборіддя. Обережно, кінчиками пальців. І повертає його обличчя до світла, що ллється крізь скляний дах. Ліворуч. Праворуч.

Як ювелір роздивляється камінь.

Мені хочеться відсмикнути сина. Схопити його, притиснути до себе, затулити від цих сірих очей. Я не рухаюся. Я не можу. Моє тіло наче залили воском.

— Підборіддя, — каже Ліна тихо. Не нам. Собі.

Потім відпускає Тимка. Випрямляється. І вперше, відколи я її знаю, на її обличчі з'являється щось схоже на усмішку. Справжню. Від якої біля очей розбігаються дрібні зморшки.

— Ти Тимофій, — каже вона.

— Тимко, — виправляє він. — А ви бабуся Ліна?