Частина 2. Глава 3. Правило номер сім

— Ну? — Оленка навіть не знімає куртки. Стоїть на порозі пекарні о пів на сьому, з мокрою від туману парасолею, і дивиться на мене так, ніби я щойно повернулася з космосу. — Ну?!

— Що «ну»?

— Даринко! Перша шлюбна ніч! Пентхаус! Сорок другий поверх! — Вона притискає парасолю до грудей. — Розповідай. Усе. З подробицями.

Я виймаю з печі деко з хлібом. Скоринка тріщить, лопаючись, і цей звук рятує мене від необхідності відповідати одразу.

— Він поїхав на зустріч, — кажу я.

Оленка кліпає.

— У першу шлюбну ніч?

— Бізнес.

— А ти?

— А я сиділа на підлозі в кухні.

Вона дивиться на мене довго. Потім мовчки вішає куртку, пов'язує фартух, бере з деки равлика, ще гарячого, і кусає. Жує. Ковтає.

— Ти поклала забагато кориці, — каже вона тихо.

Я мало не впускаю деко.

— Що?

— Кориці. Більше, ніж завжди. — Вона дивиться на мене через вітрину, і в її очах немає більше ні захвату, ні цікавості. Тільки щось уважне, доросле, чого я раніше в ній не помічала. — Ти завжди так робиш, коли тобі погано. Я давно помітила.

Я не відповідаю. Я ставлю хліб на полицю. Рівно. Скибочка до скибочки.

Він не твій.

Я сказала це вчора, дивлячись йому в очі. Рівним голосом. Без жодного тремтіння. Я пишалася цим рівним голосом, поки йшла до своєї кімнати. А потім зачинила двері, сіла на ліжко в шовковій сукні з двадцятьма чотирма ґудзиками, які так ніхто й не розстебнув, і сиділа, поки не задерев'яніли ноги.

О восьмій рівно я знімаю фартух. Пункт чотирнадцятий.

* * *

Я повертаюся в скляний дім о пів на десяту, відвівши Тимка до школи.

Арсена немає. Квартира тиха й порожня, як учора, тільки на дивані кольору мокрого каменю лежить плюшевий диплодок: Тимко вранці виніс його «подивитися на місто» і забув. Диплодок дивиться у вікно, у сірий туман над Дніпром, із виразом глибокої меланхолії.

Я йду на кухню. Мені треба кави. Мені треба чимось зайняти руки.

Я відчиняю шафу, ту, біля холодильника, де вчора були тільки келихи.

І завмираю.

Борошно. Не пачка. Не дві. Шість пачок, і всі різні: пшеничне вищого ґатунку, цільнозернове, житнє, спельтове, кукурудзяне, якесь італійське з написом «tipo 00», яке я бачила тільки в інтернеті. Цукор білий, тростинний, пудра. Сіль звичайна, морська, рожева гімалайська в кришталевому млинку. Дріжджі сухі й пресовані, в окремому контейнері, щоб не задихнулися. Ваніль у стручках.

А на верхній полиці, вишикувані рядком, як солдати на параді, стоять банки з корицею.

Я рахую. Дванадцять.

Цейлонська. Касія. В'єтнамська. Індонезійська. Мелена, палички, кора, якась «органічна з Шрі-Ланки», якась у подарунковій жерстяній коробці з малюнком слона. На кожній банці акуратна етикетка з крамниці делікатесів на Оболоні, з ціною, яку я старанно не читаю.

Дванадцять банок кориці.

Я стою перед шафою, і щось усередині мене повільно, неухильно піднімається вгору, як тісто, що підходить у теплі. Я затискаю рот долонею.

Не допомагає.

Я сміюся. Уголос, на всю порожню скляну квартиру, так, що звук відлунює від бетонних стін. Сміюся до сліз, зігнувшись над кухонним островом, тримаючись за край холодного каменю. Арсен Довгань, власник пів Подолу, людина, що рахує п'ятнадцять років і чотири місяці за хвилину, о шостій ранку їздив у крамницю делікатесів і купив дванадцять банок кориці, бо не знав, яку я люблю.

Купи корицю. Я написала один рядок. Без «будь ласка».

Він купив усю, яка була.

Я витираю очі. Беру банку зі слоном. Відкриваю. Нюхаю.

Цейлонська. Солодка, тонка, з ледь чутною гірчинкою. Саме така, яку я колись хотіла купити для пекарні й не купила, бо вона коштує втричі дорожче за звичайну.

Я ставлю банку на острів. І вирішую, що сьогодні ввечері ця піч нарешті почне жити.

* * *

Тісто я місю годину.

Без міксера, руками, на білому кам'яному острові, як мене вчив тато. Піч розігрівається. Кухня поступово наповнюється теплом, і скляні стіни трохи пітніють від пари. Я пеку хліб. Звичайний, пшеничний, на заквасці, яку я принесла з пекарні в банці. І равликів, звісно. Із цейлонською корицею зі слоном.

Коли Тимко повертається зі школи, водій привозить його о пів на четверту, у квартирі пахне так, як пахне в нашій пекарні о шостій ранку.

Тимко зупиняється на порозі. Нюхає повітря, як щеня.

— Мам. Тут пахне домом.

Я відвертаюся до духовки, щоб він не бачив мого обличчя.

Він накриває на стіл сам. Довго вибирає тарілки з нових, ще з етикетками на дні, й ставить три. Я дивлюся, як він вирівнює виделки, щоб вони лежали точно паралельно, хмурячись і висунувши кінчик язика.

— Тимку, він може не прийти на вечерю. Він працює допізна.

— Прийде, — каже Тимко впевнено. Кладе третю серветку. — Я йому написав.

— Що? Як?

— У мене є його номер. — Тимко витягує з кишені свій старенький кнопковий телефон, який дістався йому від дідуся. — Він дав мені вчора, коли показував кімнату. Сказав, якщо мені буде страшно вночі, я можу подзвонити.

Я сідаю на табурет.

— І що ти йому написав?

Тимко показує екран. Великі літери, без жодного розділового знака, з двома помилками.

«ДЯДЬКО АРСЕН МАМА СПЕКЛА РАВЛИКІВ ВЕЧЕРЯ О СЬОМІЙ НЕ СПІЗНЮЙСЯ ТИМКО»

І відповідь. Через чотири хвилини.

«Буду о 18:55. А.»

* * *

Він приходить о шостій п'ятдесят чотири.

Я чую, як дзенькає ліфт. Чую його кроки, рівні, швидкі, по бетону. Потім кроки зупиняються.

Я виглядаю з кухні. Він стоїть посеред вітальні, біля дивана з меланхолійним диплодоком, у пальті, з портфелем у руці, і не рухається. Просто стоїть і дихає. Повільно, глибоко, заплющивши очі.

Хлібом. У його домі пахне хлібом.

Потім він розплющує очі й бачить мене у дверях кухні. І я бачу, як він ховає це, швидко, вправно, як фокусник ховає карту в рукав. Але я встигаю побачити.

— Ти не спізнився, — кажу я.

— Мені погрожували, — відповідає він.

Тимко вилітає з кухні, розчервонілий від гордості.