Частина 2. Глава 2. Арсен. Фотографія в шухляді

Вона сидить на підлозі моєї кухні у весільній сукні.

Я бачу це й не можу зрушити з місця. Бетон холодний, я сам обирав це покриття, бо воно не дряпається, не вбирає вологу й не потребує догляду. Ідеальна підлога для людини, яка не хоче нічого берегти. А на ній, на цьому холодному сірому бетоні, сидить Дарина. Молочний шовк розтікається довкола неї, як пролите молоко. Туфлі вона зняла, вони стоять поруч, рівно, носок до носка. Волосся вибилося з вузла. У руках аркуш.

Я знаю, що це за аркуш, ще до того, як вона вимовляє дату.

Я вчора ввечері подумав, що треба прибрати документи з кухні. Подумав і забув. Я, який нічого не забуває. Я, який перевіряє кожен пункт кожного договору тричі.

Двадцять дев'яте вересня.

— Звідки ти знав про мого сина, Арсене?

Я стою на порозі з краваткою в кулаці. Я годину кружляв нічним містом, без мети, просто щоб не бути тут, щоб не чути, як за стіною вкладається спати жінка, з якою я сьогодні одружився. Я заїхав на Пішохідний міст. Постояв. Поїхав назад.

Пункт дванадцятий. Жодних таємниць.

Я сам його написав.

* * *

— Ігор, — кажу я.

Кладу краватку на кухонний острів. Сідаю на табурет. Між нами три метри бетону, і я не наважуюся їх перейти.

— Хто такий Ігор?

— Начальник служби безпеки компанії. Коли ми купуємо ділянку, він перевіряє власників. Усіх. Борги, суди, родичів, зв'язки. Стандартна процедура.

— Стандартна, — повторює вона.

— «Подільська брама». Дванадцять будинків. Одинадцять ми викупили. На дванадцятий Ігор приніс мені папку в середині вересня. — Я дивлюся на свої руки, бо дивитися на неї не можу. — Будинок на Межигірській, чотирнадцять. Власниця: Ковальчук Дарина Вікторівна. Дату народження я знав і без папки. Склад сім'ї: батько, шістдесят два роки. Син. Ковальчук Тимофій Арсенович…

Я обриваю себе.

Ні. Не Арсенович. У свідоцтві стоїть Вікторович, по діду, а в графі «батько» прочерк. Я це знаю. Я дивився на цей прочерк так довго, що він відбився в мене на сітківці.

Я не знаю, чому сказав «Арсенович». Язик сказав сам.

Дарина дивиться на мене знизу, і її обличчя біле, як шовк.

— Тимофій Вікторович, — виправляю я рівно. — Двадцять третього січня. Прочерк у графі «батько».

Вона мовчить. Пальці на аркуші стискаються так, що папір хрумтить.

— А камені? — питає вона тихо. — Звідки ти знав про камені?

Ось і все. Ось те, чого я боявся.

— У папці були фотографії.

— Фотографії.

— Ігор… Його люди знімають об'єкт. Щоб зрозуміти, хто там буває, коли. — Я чую, як це звучить. Як звіт. Як вирок. — Пекарня о п'ятій ранку. Твій батько біля входу. Ти за вітриною. І хлопчик. У парку. На Володимирській гірці.

Я не кажу їй, що фотографій хлопчика було сім. Що на одній він сидить навпочіпки над купкою гравію і з дуже серйозним обличчям роздивляється сірий камінець, піднявши його до очей. Що я дивився на цю фотографію о другій ночі, сидячи на сороковому поверсі, і в мене тремтіли руки так, що я двічі впустив її на підлогу. Що наступного ранку я подзвонив на меблеву фабрику в Ірпені й замовив кімнату, ще не знаючи, навіщо, ще не маючи жодного плану, просто тому, що не міг інакше.

Я не кажу. Це не пункт дванадцятий. Це те, що не впливає на виконання договору.

Це просто те, що я не можу вимовити вголос.

— Ти стежив за нами, — каже вона.

— Я купував будинок.

— Ти стежив за моєю дитиною. — Вона підводиться. Повільно, спираючись рукою на холодну стінку духовки, яку вона розпакувала. Плівка лежить зім'ята біля її ніг, як шкіра, яку скинула змія. — Ти знав, хто я, ще до того, як зайшов у пекарню. Ти знав про борг. Ти знав про Тимка. Ти замовив йому кімнату, коли я ще навіть не знала, що ти в Києві. Ти все спланував. А потім стояв біля мого прилавка й замовляв каву, наче бачиш мене вперше.

— Так.

— Чому?

Я нарешті дивлюся на неї.

— А ти б сказала мені правду, якби я спитав прямо?

Вона відкриває рота. Закриває.

Між нами три метри бетону й вісім років, і мовчанка висить, як пил у промені світла.

— Він не твій, — каже вона.

Тихо. Чітко. Дивлячись мені в очі. Рівним голосом, без жодного тремтіння, як у п'ятницю, коли сказала «шість».

Потім вона нахиляється, бере з підлоги туфлі. Проходить повз мене, так близько, що я відчуваю запах ванілі й борошна, якого не перебив жоден парфум. Її шовкова спідниця торкається мого коліна.

Вона не зупиняється.

Двері її кімнати зачиняються тихо. Без грюкоту. З м'яким клацанням дорогого замка.

Я лишаюся сам на кухні, яка вперше за два роки пахне кимось, крім мене.

* * *

Нижня шухляда письмового столу. Ключ на одній зв'язці з ключами від машини.

Я сідаю в кабінеті, не вмикаючи верхнього світла. Тільки настільна лампа. Місто внизу горить, як завжди, байдуже до того, хто з ким сьогодні одружився.

Конверт із грошима. Під ним фотографія з мосту. Вона сміється, примружившись від сонця, борошно на щоці. Я дивлюся на неї, а не в камеру.

Під нею лист. «Ми разом із березня».

Я дістаю з внутрішньої кишені піджака ще одну фотографію. Я ношу її з вересня. Сам не знаю, навіщо. Звичайний відбиток на тонкому фотопапері, з датою в куті, яку проставила камера Ігоревого фотографа. Хлопчик на Володимирській гірці. Синя куртка, шапка з помпоном, з-під якої стирчить пасмо волосся. Він сидить навпочіпки, підняв до очей камінець і хмурить брови.

Я кладу її поруч зі старою. На стіл, під лампу.

Дві фотографії. Між ними вісім років.

Я дивлюся на хлопчика. На складку між його бровами. І намагаюся згадати, як я виглядав у сім років. Не можу. У мене немає жодної своєї дитячої фотографії. Усі вони в материному домі, в альбомі в зеленій шкіряній палітурці, який стоїть у бібліотеці на третій полиці зліва. Я не відкривав його двадцять років. Мати не любить, коли чіпають її речі.

Він не твій.

Вона сказала це, дивлячись мені в очі.

Вісім років тому вона написала «ми разом із березня». Сьогодні сказала «він не твій». Одна жінка. Одна брехня? Чи одна правда, яку я вісім років не хотів чути?