Частина 2-Глава 1 Під одним дахом.

Частина друга. Під одним дахом

Тимко прокидається в ліфті на тридцятому поверсі, бо в нього закладає вуха.

Він сідає, сонно кліпає, тре очі кулаками й дивиться на табло, де біжать червоні цифри. Тридцять два. Тридцять три. Тридцять чотири.

— Ми летимо? — питає він хрипко.

— Їдемо нагору, — каже Арсен.

— Високо?

— Сорок другий поверх.

Тимко повільно переводить погляд на нього. Я бачу, як він ковтає. Як рука сама шукає мою.

— Це вище, ніж твій кабінет.

— На два поверхи.

— А ти не боїшся?

Арсен дивиться на цифри. Сорок. Сорок один.

— Боюся, — каже він. — Щодня.

— Тоді навіщо ти тут живеш?

Ліфт м'яко зупиняється. Двері розходяться без жодного звуку.

— Щоб страх знав, хто тут головний, — каже Арсен і виходить першим.

Тимко дивиться йому в спину. Потім на мене. І я бачу в його очах те, чого боялася найбільше: захват. Чистий, дитячий, беззастережний захват, з яким хлопчики дивляться на людей, якими хочуть стати.

Він відпускає мою руку й іде слідом за Арсеном.

* * *

Я чекала розкоші. Золота, мармуру, кришталевих люстр, як у серіалах про олігархів, які дивиться пані Ніна з третього під'їзду.

Пентхаус порожній.

Не бідний. Порожній. Величезний простір, білий, сірий і скляний, з панорамними вікнами на три боки, крізь які сіре жовтневе небо заходить усередину, наче тут немає стін. Бетонна підлога, відшліфована до блиску. Довгий низький диван кольору мокрого каменю. Скляний стіл. Чорний рояль у кутку, закритий, без жодної нотної сторінки на пюпітрі. І більше нічого.

Ні картин. Ні книжок. Ні фотографій. Ні светра, кинутого на крісло, ні чашки, забутої на підвіконні, ні пари капців біля дверей. Наче тут ніхто не живе. Наче це шоурум, у якому чекають покупця.

Наші кроки відлунюють.

— Твоя кімната там, — Арсен киває в бік коридору. — Другі двері праворуч. Речі привезли зранку, Оленка пакувала. Якщо чогось бракує, скажи Марку.

Він говорить, як адміністратор готелю. Рівно. Чемно. Не дивлячись мені в очі.

Двадцять хвилин тому в машині він тримав у долоні камінь мого сина й казав «якщо скажу, не збудеться». Годину тому він цілував мене так, що я забула, як стояти. Тепер він стоїть посеред свого порожнього дому й говорить зі мною, як із новою квартиранткою.

Жалюзі. Він просто опустив жалюзі.

— А моя? — питає Тимко. — Моя кімната де?

І тоді щось у Арсеновому обличчі змінюється. Ледь-ледь. Наче хтось на мить підняв одну пластинку жалюзі й одразу відпустив.

— Ходи, — каже він.

* * *

Двері в кінці коридору. Звичайні, білі, як усі інші. Арсен відчиняє їх і відступає вбік, пропускаючи Тимка вперед.

Тимко робить крок. І завмирає на порозі.

Я підходжу ззаду. Заглядаю через його плече.

Кімната темно-синя. Не стіни пофарбовані в синій, а вся кімната наче занурена в нічне небо: стеля, стіни, навіть підлога, вкрита м'яким килимом кольору чорнила. На стелі зорі. Не наліпки з дитячого магазину, а справжня карта неба, з сузір'ями, тонкими білими лініями між зорями й крихітними підписами: Великий Віз, Оріон, Кассіопея. Я пізніше дізнаюся, що коли вимкнути світло, вони світяться.

Біля вікна низьке ліжко, застелене ковдрою з зеленими динозаврами. На подушці сидить плюшевий диплодок із довгою шиєю, майже такий заввишки, як сам Тимко. На стіні великий постер: «Динозаври України», з картою, де позначено місця розкопок.

Але Тимко не дивиться ні на зорі, ні на диплодока.

Він дивиться на стіну навпроти ліжка.

Там, від підлоги до стелі, стоїть стелаж. Дерев'яний, світлий, і весь поділений на маленькі комірки, кожна завбільшки з долоню. Їх десятки. Може, сотня. Кожна з крихітною латунною табличкою, на якій можна написати назву. Усі порожні.

Тимко підходить до стелажа повільно, як до вівтаря. Торкається пальцем однієї комірки. Другої. Повертається до мене. Обличчя в нього таке, якого я не бачила жодного разу, навіть на дні народження, навіть у музеї біля скелета мамонта.

— Мам, — шепоче він. — Мам. Це кімната для каменів.

Я не можу відповісти.

У суботу ввечері, на нашій кухні, з вусами від какао, він спитав мене: «А в замку буде кімната для каменів?» І я сказала «буде», не маючи жодного уявлення, що там буде. Я пообіцяла навмання, як обіцяють дітям, щоб вони перестали питати.

Я нікому цього не казала.

Тимко кидається до Арсена. Зупиняється за крок, наче раптом згадує, що вони ще не настільки знайомі. Стоїть, стиснувши кулаки, і трясеться від чогось, що не вміщається в його маленьке тіло.

— Дякую, — каже він. Голос зривається. — Дякую, дякую, дякую.

Арсен присідає навпочіпки. Як на Володимирській гірці.

— Тут шістдесят чотири комірки, — каже він серйозно. — Я думаю, тобі вистачить на рік. Якщо не вистачить, добудуємо.

— А можна покласти туди мій перший камінь? — Тимко раптом хапається за кишеню, потім згадує й опускає руку. — Ой. Він же в тебе.

— У мене, — погоджується Арсен.

Він не дістає камінь з кишені. Не пропонує повернути. Тимко теж не просить. Вони просто дивляться одне на одного, і між ними відбувається якась розмова, якої я не чую, мовою, якої не знаю.

— Хай поки буде в тебе, — нарешті каже Тимко. — Тобі ще треба.

— Домовились.

* * *

Тимко засинає о дев'ятій, під зорями, обійнявши диплодока. Я сиджу на краю його ліжка, поки його дихання не стає рівним, з тихим присвистом, і ще трохи після того.

Потім вимикаю світло.

Стеля спалахує. Сотні зірок, блідо-зелених, ніжних, як світлячки. Великий Віз прямо над ліжком. Мій син спить під небом, яке купив для нього чоловік, що вісім років не знав про його існування.

Чи знав?

Арсен пішов одразу після того, як показав кімнату. Сказав, що в нього зустріч, що повернеться пізно, що холодильник повний, а Марко на зв'язку. Пішов у день власного весілля, і двері ліфта зачинилися за ним так само безшумно, як відчинилися.

Я не знаю, куди він пішов. Я не маю права питати. Пункт шостий: жодних сторонніх романтичних стосунків. Про зустрічі там нічого не сказано.