Глава 8 «Весілля без кохання»

Я не заходжу до палати.

Я стою під дверима, і крізь вузьке скло бачу все, як у німому кіно. Ліна Довгань кладе лілії на тумбочку, поруч із татовою чашкою та пластиковою ложкою. Підсуває стілець. Сідає, рівно, не торкаючись спинки. Знімає рукавички, палець за пальцем. І починає говорити.

Я не чую слів. Бачу тільки, як рухаються її губи, спокійно, повільно, наче вона диктує лист секретарці.

Тато не дивиться на неї. Він лежить, повернувши обличчя до стіни, і його рука на ковдрі стискається в кулак, розтискається, стискається знову.

Мені треба відчинити ці двері. Зайти. Спитати, що ця жінка робить біля ліжка мого батька, звідки вона знає, де він лежить, звідки вона знає про сукню. Я тримаюся за ручку. Метал холодний і трохи липкий.

Я не відчиняю.

Я не знаю чому. Може, тому, що боюся почути відповідь. Може, тому, що вісім років тому вона вже зачинила переді мною одні двері, і моє тіло пам'ятає це краще, ніж голова.

Медсестра з кучерявим хвостиком торкається мого ліктя.

— Пані, до нього зараз не можна. Там відвідувачка.

— Я донька.

— Тим паче, — каже вона м'якше. — Він і так ледве заспокоївся. Приходьте завтра, гаразд?

Увечері я дзвоню татові. Він бере трубку після восьмого гудка.

— Що вона хотіла, тату?

Пауза. Довга. Я чую, як у палаті хропе старий дід на сусідньому ліжку.

— Побажати здоров'я, — каже тато. — Добраніч, доню.

Короткі гудки.

Я сиджу на кухні з телефоном у руці й думаю, що мій батько ніколи в житті так погано не брехав.

* * *

О третій п'ятдесят вісім я прокидаюся.

Вівторок. День мого весілля.

Я спускаюся в пекарню, вмикаю світло, розігріваю піч. Місю тісто на хліб. Перевіряю опару. Пункт чотирнадцятий: до восьмої ранку я працюю в пекарні. Я виторгувала цей пункт, і я не віддам із нього жодної хвилини. Навіть сьогодні.

Особливо сьогодні.

Я роблю равликів із корицею. Розкачую тісто, змащую маслом, сиплю цукор із корицею. Пальці самі знають, скільки.

Цього разу я кладу ще більше.

О сьомій приходить Оленка з величезною сумкою, у якій бряжчать плойка, фен, три косметички і, як вона каже, «аптечка першої допомоги для нареченої»: пластирі, валеріана і шоколадка. О сьомій десять спускається Тимко в костюмі.

Костюм привезли вчора ввечері, разом із запискою від Марка: «Арсен Олегович припустив, що молодому чоловікові знадобиться». Темно-сірий, з жилеткою і крихітною краваткою-метеликом. Тимко вдягнув його о шостій ранку, сам, і тепер стоїть на сходах, тримаючи спину так рівно, наче проковтнув лінійку.

— Я схожий на агента? — питає він.

— На таємного агента, — кажу я.

— Таємного — це найкраще.

Він сходить униз, сідає за столик біля вікна й поважно їсть равлика, намагаючись не накришити на жилетку. Кришить. Оленка обтрушує його серветкою, і він терпить, як справжній агент.

Я дивлюся на нього й думаю: сьогодні мій син побачить, як я виходжу заміж за його батька. І ніхто з нас трьох не скаже правди вголос.

* * *

Мені завжди здавалося, що весілля — це довго. Сукня, фата, лімузин зі стрічками, тамада з баяном, тітки, що плачуть у першому ряду, дядьки, що сперечаються про політику за третім столом, торт на чотири яруси, перший танець, кидання букета.

Моє весілля триває п'ятнадцять хвилин.

Подільський РАЦС, другий поверх, маленька зала з бежевими шторами й штучними квітами у вазі. Пахне пилом і чиїмись парфумами. У коридорі на лавці чекає інша пара, зовсім юні, вона в білому, він у кросівках, і вони тримаються за руки так, наче бояться, що їх розлучать.

Нас четверо. І Тимко.

Оленка — моя свідкиня. Марко — його. Вони стоять обабіч, як конвой. Оленка вже двічі шмигнула носом. Марко дивиться в телефон, але я помічаю, що екран у нього погаслий.

Ще є фотограф. Один, невисокий чоловік з бородою й двома камерами на шиї. Арсен розмовляв із ним біля входу, коротко, тихо, і я почула лише кінець фрази:

— …дитина не потрапляє в кадр. Жодного разу. Навіть ззаду. Навіть руки. Зрозуміли?

— Зрозумів, — кивнув фотограф, і в його голосі я почула здивування.

Пункт тринадцятий. Він пам'ятає.

Арсен стоїть біля столу реєстраторки в темно-синьому костюмі. Ні квітки в петлиці, ні хусточки в кишені. Біла сорочка, темна краватка. Він виглядає так, наче прийшов підписати договір на будівництво торговельного центру.

А потім він обертається й бачить мене.

Я йду до нього через усю залу, яка насправді завширшки сім кроків. Шовк ковзає по ногах, двадцять чотири ґудзики холодять спину, туфлі тридцять сьомого розміру сидять так, наче їх шили на мене, і мені не треба напихати вату. Олівця у волоссі немає. Оленка зробила мені низький вузол і випустила кілька пасом біля скронь.

Він дивиться на мене.

Його обличчя не змінюється. Я вже знаю, що воно не змінюється. Але я бачу, як ворушиться його кадик, коли він ковтає. Як на мить, на одну мить, він забуває дихати.

Розмір я пам'ятаю.

Я зупиняюся поруч із ним. Між нами двадцять сантиметрів. Вісім років.

— Ти не спізнилася, — каже він тихо, не повертаючи голови.

— Не звикай.

* * *

Реєстраторка — втомлена жінка в бордовому костюмі з брошкою у вигляді метелика. Вона читає текст із папки рівним голосом людини, яка вимовляла ці слова тисячу разів і ще тисячу вимовить.

— …створення сім'ї є добровільним союзом чоловіка й жінки, заснованим на взаємній любові, повазі та…

Взаємній любові.

Я дивлюся на метелика на її брошці. Одне крило в нього трохи погнуте.

— …чи є ваше бажання вільним і щирим?

— Так, — каже Арсен.

Тиша. Усі дивляться на мене.

Я думаю про тата в лікарні. Про лазерну червону точку на табличці «Ковальчук і доня». Про Тимка, який питав, чи віддадуть його в інтернат. Про камінь бажань, що зараз лежить невідомо де.

— Так, — кажу я.

Кільця він дістає з внутрішньої кишені піджака. Не з оксамитової коробочки, а просто з кишені, як ключі. Прості, гладкі, з червоного золота. Він бере мою ліву руку. Мої пальці тремтять так, що каблучка двічі вислизає.